Володар мух мабуть одна з найкращих книг, яка розповідає про процес становлення громади. На прикладі дітей, які в результаті катастрофи опинилися на безлюдному острові, який знаходиться далеко від цивілізації, автор описує процес формування влади. Після катастрофи всі діти були рівними, вони були наляканими та не знали як їм бути, але з часом вони звикають до життя на цьому острові. У них починають виникати правила, які є обов’язковими для всіх жителів і невиконання яких може мати серйозні наслідки. Спочатку їхнє життя є досить цивілізованим, вони хочуть підтримувати ті цінності, які привили їм батьки, але з часом вони все більше віддаляються від цивілізації та стають схожими на плем’я. Більшість дітей згуртовується навколо хлопчика на ім’я Джек, який фактично стає їхнім вожаком. Він влаштовує полювання на дітей, які не згодні з правилам що ним встановленні. У своїй книзі автор використовує багато символів, які доводиться розгадувати читачам. Книга багато в чому повчальна. На її прикладі можна зрозуміти причини, які сприяли тому що на острові почався терор та справжнє полювання одних дітей на інших. Взагалі мало книг змогли викликати в мене таке захоплення як ця книга.

Коли я підходила до роману, очікування кардинально відрізнялися від тих, що виникли в процесі прочитання і післясмаку. Спочатку – замилування природою і споглядання безтурботних дітей, загублених на безлюдному острові в результаті катастрофи. Потім – поступове наростання напруги, збільшення переживання, нечітке передчуття біди. Чим ближче до кульмінації – тим більший жах, неприємний подив, відраза від такого неприкритого зображення жорстокої дійсності. Але все поступово… Сюжет. Діти (зовсім маленькі і підлітки) у результаті трощі потрапляють на безлюдний острів і утворюють відрізане від цивілізації міні-суспільство, на якому встановлюють «англійські» за формою і острівні за змістом закони. Вони думають над порятунком, починають пристосовуватися до нової реальності, живуть і чекають. Вони обрали лідера, і підкоряються йому. Усе змінюється з часом, коли з них «сповзає» обпалена шкіра, звичні порядки, старий одяг, а також коли група дітей, очільником яких є мисливець за духом, відчувають кров на своїх руках. Кров убитої свині. Потроху стирається грань між дозволеним і табуйованим, між адекватних і немислимим, між моральним і аморальним, і читача проймає жах від тих жорстокостей, творених дитячими руками і вигаданих молодими головами. Після роману «Володар мух» мене непокоїли жахливі сни, бо я надто чутливо ставлюся до подібних сюжетів і антиутопій загалом, але… Але я раджу прочитати цей твір усім, тому що в ньому розглядаються важливі теми, він дуже багатошаровий і актуальний у всі часи!

Хоч як це дивно, але на роман Вільяма Ґолдінґа «Володар мух» я вперше звернув увагу завдяки тому, що українською мовою його переклала Соломія Павличко. Часто-густо можна почути, мовляв, праця перекладача невдячна, адже на цих невидимих трударів читач не звертає жодної уваги, вони змушені лишатися в тіні блиску авторського генія. Можливо, зазвичай дійсно так є, проте в моєму випадкові точнісінько навпаки – завжди чи не в першу чергу зважаю саме на постать перекладача. Якщо перекладав якийсь метр, це додатковий потужний стимул узяти до рук книгу. Так і «Володаря мух» спершу розгорнув, бо хотілося «почитати Павличко», а далі вже швидко «затягнув» сам текст. У підсумку книга справдила мої найвибагливіші очікування на 100 відсотків. І в аспекті високої якості перекладу – теж. Саме з «Володаря мух» я, наприклад, поповнив свій словниковий запас словом «роха». :) Тепер власне про роман. Переказувати докладно сюжет не стану – завжди стараюся думати про відвідувачів, які переглядають рецензії перед прочитанням твору. Але скажу, що «Володар мух» – важлива й непроста книга, бо спонукає до тяжких роздумів і розвіює деякі ілюзії. Насамперед вона попереджає: не слід надто захоплюватися ідеалізацією дітей. Діти далеко не завжди добрі, милі та справедливі – часом вони надзвичайно жорстокі. Власне, діти – це маленькі члени суспільства, майбутні дорослі, тож всі загальнолюдські хиби їм тією чи іншою мірою притаманні. Головна відмінність – діти менше стримують власні бажання, вони ще не навчені пристосовуватися під соціум. Звісно, такий нонконформізм іноді буває позитивним, але Ґолдінґ показує, як легко перетинання «червоних ліній» може втягнути у вир тотальної війни на самознищення. Звісно, письменним, як і належить робити у доброму художньому творі, описує крайнощі але ж, скажімо, навіть звичайнісінький шкільний булінг – взагалі-то явище з того ж ряду. Але «Володар мух» чудово ілюструє не тільки потенційну жорстокість дітей. Ця книга змушує замислитися про те, наскільки взагалі тонкою і крихкою є створена людською цивілізацією культурна оболонка, як насправді нескладно, відчувши смак абсолютної свободи, знехтувати будь-якими етичними правилами та навіть засадничими нормами моралі. Спадає на думку блискуча фраза Командора із «Камінного господаря» Лесі Українки: «Права без обов'язків – то сваволя». Герої роману вдаються саме до такої нестримної сваволі, бо впевнені у власній безкарності. Ґолдінґ переконує: суспільний контроль задля спільного блага потрібен, бо звір живе всередині кожного з нас. Напрочуд цікавим персонально для мене виявився і, так би мовити, суспільно-політичний аспект «Володаря мух», а саме демонстрація того, як демократичний устрій деградує в диктатуру авторитарних лідерів. Адже на початку книги діти намагаються домовлятися, розв’язувати проблеми шляхом консенсусу, але швидко скоряються волі амбітних ватажків. Отже, читати «Володаря мух» не завжди легко та приємно, але потрібно. Загалом книга, звісно, навіює песимізм. Роман вперше видали 1954 року і трагедія тогочасного світу, який щойно пережив дві жахливі війни, у ньому виразно відчутна. Принагідно зауважу наостанок: я не бачу у «Володарі мух» жодного «щасливого кінця». Так, діти повертаються додому, але куди? У світ, що його дорослі знищили війною…. Навряд чи це можна назвати оптимістичним розв’язанням колізії. Залишається втішатися примарною надією, що, можливо, проговорювання потенційної катастрофи допоможе людству уникнути втілення на практиці найгіршого сценарію розвитку подій. У цьому сенсі «Володар мух», подібно до творів Джорджа Орвелла, є таким-собі романом-пересторогою для нащадків. Та чи дослухаємося ми до цього попередження?