Багато з тих, кому пощастило раніше за вас прочитати цю дивовижну повість Маріанни Гончарової про Лізу Бернадську, кажуть, що не раз сплакнули над нею. Але це не були сльози жалості, хоча життя до Лізи і справді не завжди було справедливим. Швидше за все, це ті очисні сльози, які трапляються від щастя взаєморозуміння, співчуття, ніжності, любові. В душі Лізи така тепла магія, така справжня відкритість і дружелюбність, що за час своєї боротьби з недугою вона змінює життя всіх, хто її оточує. Є в повісті, звичайно, і перше кохання, і ревнощі, і заздрість подруг, і інтриги, і найщасливіше відчуття свободи, що раптом спалахує в юних душах.

Але не тільки сльози, а ще й нестримний сміх викликає у читачів проза Гончарової. Мало не кожне оповідання з другої частини цієї збірки вам захочеться прочитати близьким вголос. І ви зробите це - самі при цьому регочучи, захлинаючись словами, чомусь стаючи щасливіше...