За всіма ознаками "Природа всіх речей" мала стати однією з моїх улюблених книг, натомість вона стала розчаруванням року. Ця книга мала надихати, натомість вона викликала подив та роздратування. Це мала бути історія талановитої жінки, яка не побоялася піти проти суспільної традиції Kirche - Kuche - Kinder, та стала видатною науковицею у ХІХ столітті. Натомість "Природа всіх речей" виявилась історією хтивої старої діви, більшість думок якої зосереджені га пошуках супутника життя. Мовляв, ти можеш бути розумною, обдарованою та успішною, але який в цьому сенс, якщо поруч немає чоловічих штанів? Пані Ліз, не треба так. Єдиний напів плюс, який мені вдалося відшукати в цій книзі, то історичний контекст. Помітно, що авторка хотіла зробити історію правдоподібною. Читати про мандри та збагачення Генрі Віттекера цікаво й захопливо, як і розділи, присвячені формуванню особистості головної героїні. Тож "роман про виховання" Але, з іншого боку, доросле життя Алми Віттекер зовсім не вписується в епоху "довгого" століття. Мінусів у книзі, на мою думку, значно більше. Проте зазначу найголовніші: ✔Картонні персонажі. Всі, крім головної героїні та її батька, просто статисти, історії яких авторка не спромоглася чи не захотіла прописати до кінця. Зважаючи на обсяг книги, цей прийом виглядає щонайменше дивним. ✔Кліше. Чому, якщо героїня розумна, вона обов'язково повинна мати посередню зовнішність? Навіщо постійно нагадувати про некрасивість Алми Віттекер? Перших 5 разів було цілком достатньо. ✔Езотерика. З якого дива жінка, яка все життя була матеріалісткою, на старості років задумалася про взаємозв'язок альтруїзму та фундаментальної теорії походження видів? Спроби авторки пояснити абстрактні поняття побутовим термінами, м'яко кажучи, непереконливі. Загалом для мене "Природа всіх речей" виявилася добре написаною, але поганою книгою.

"Природа всіх речей" Елізабет Гілберт, одна із тих книг після яких, досить довго не можеш визначити чи це все-таки круто чи не дуже. Уже декілька днів, як прочитала книгу, відчуття двоякі ваги зупинилися між подобається і не подобається, але головне, що я уже декілька днів думаю про цю історію. І ось це я вважаю, справжній кайф, це найкращі емоції від прочитаного, коли сперечаєшся сам із собою. Що подобається: це історія про жінку, яка присвятила своє життя справі, яку найбільше любила, але з іншої сторони вона можливо лише шукала спасіння у цій справі, від своїх почуттів і бажань, які на жаль, не змогла втілити в життя; також це історія про науку, і варто сказати досить легка історія, яка захоплює, мене саму зацікавила ботаніка, захотілося походити по лісі, роздивлятися рослини, квіти, мохи...))) це історія про сім"ю, родину, про їх цінності, головна героїня, як ніхто може бути віддана рідним і близьким. Але за цим усім криється щось набагато глибше. Недарма кажуть, що бути розумною людиною, це не означає знати всі теореми. От саме це і не подобається. Моя суб"єктивна думка, це те, що насправді головна героїня настільки зарилася у книги і науку, що вона не пізнала життя, вона знала все про мохи, але була сліпа до очевидного, що відбувається в її житті, розуміла десятки мов у світі, але не змогла зрозуміти свою сестру. Ця книга показала мені, наскільки важливо бути мудрим в житті, щоб збалансувати його справою і сім"єю, розумом і почуттями. Дуже сподобалася цитата і не можу не написати її тут: "І ті, що виживають, формують цей світ, попри те, що світ одночасно формує їх". Однозначно рекомендую до прочитання. П.С. до речі книга не така невинна, як може здатися на перший погляд, тож майте на увазі))))

Эта книга особенно омерзительна, потому что написана в общем хорошо и увлекательно и в это увлекательное повествование вплетаются очень сомнительные идеи. Я устану их перечислять. Прекрасно описана историческая эпоха, но некоторые не здоровые моменты поданы не критично, а другие наоборот с перегибами. Книга написана предвзято так обычно пишутся пропагандистские тексты, с нарушением художественных законов, правда, пропагандой чего именно занимается авторка я не определил. Может быть евгеники? А с каких пор евгеника - это хорошо? Главная героиня - это действительно стереотип 19-го столетия, женщина-ученая, почти отшельница, некрасивая от природы. Почему если умная то некрасивая от природы? Да, ученая может не заботиться о своей внешности как остальные женщины, ев в общем-то некогда, но разве красота женщины не освещает ее изнутри? Зачем Гилберт пишет так? Честно скажу, герои какие-то один более мерзкий, чем другая. Зачем все это? Что она разочарована и не верит в существование людей с достоинствами? Хочет отучить читателей от романтических героев? Хочет убедить нас в том, то все люди по своему мерзкие? Но штука в том, что без романтических героев, я перестану читать книжки. По степени омерзения этот читательский опыт могу сравнить только со чтением Льва Толстого. Полнейшее несовпадение мировоззрений и ценностей.