Головний герой, Джонатан Пайн, працює нічним адміністратором у фешенебельному готелі. І спочатку автор досить цікаво описує принцип роботи готелю, службові обов`язки головного героя та деяких колоритних мешканців. Але потім до готелю приїздить пара нових постояльців, які в подальшому зіграють досить вагому роль у житті головного героя. Вони ув`язують Джонатана у свої шпигунські ігри, з яких він уже давно вийшов. І саме їхня поява дає поштовх до того, що чоловік починає згадувати своє минуле часів війни, де він знайшов та втратив найдорожче. Його минуле дуже складне та заплутане, та зв`язане із шпигунською службою, яка не принесла йому щастя в житті. А тепер ці "шпигунські війни" знову починають наповнювати його будні. Я взагалі не люблю читати анотації книг перед читанням, але це той випадок коли потрібно було. Це шпигунський роман, який мені не сподобався, бо це не той жанр який я люблю читати. Можливо він у своєму жанрі і досить хороший представник, але мені було дуже нудно. Ледь дочитала.

Оскільки твори Джона Ле Карре відносять до класики шпигунських романів, а «Нічний адміністратор» - нашумілий твір, вирішила почати знайомство з автором саме з цієї книги. Висновок: сумнівно, щоб повернулась до його творчості – книга виявилась «не моя». По-перше, неквапна розповідь – значна частина описаного відбувається у голові головного героя: його спогади, міркування, страхи. По-друге, майже чеховська зосередженість на «маленькій людині». Мінімальна динамічність і підкреслена звичайність і навіть сірість головного героя – це не те, чого чекаєш від шпигунського роману, що за визначенням має бути гостросюжетним. Я цілком можу зрозуміти такий авторський підхід і визнати його справедливість: шпигунська робота в реальному житті (а Джон Ле Карре в силу біографії якраз на цьому знався) – у першу чергу не «джеймсобондівська» біганина, а скрупульозна робота непомітних людей із дрібками інформації, психологізм і вміння і прочитувати людей і маніпулювати ними. Саме ці аспекти в книзі описані дійсно добре, хоч і нудно. Проте, визнаючи розумом, що автор таки має рацію, на рівні емоцій відчувала, що книга не зачепила. Герої, яким слід було співчувати (а ця складова в книзі досить помітна – люди, втягнуті у шпигунські ігрища, використані і переламані долі) чомусь залишали байдужими. Можливо, для британського екс-розвідника (це я про автора), та ще і у 90-х роках (а книга написана саме тоді) антивоєнне моралізаторство цілком природне, але мені не зрезонувало – не той час і не те місце. Резюмую: якщо цінуєте неквапну оповідь, чеховську увагу до «маленької людини», психологізм і напружене, але не позірно бурхливе, а ледь помітне назовні інтелектуальне і психологічне протистояння – книга цілком може вас захопити. Якщо перелічене не викликає ентузіазму, то і книга, з високою вірогідністю, викличе таку ж реакцію.