Антонич-відомий поет наприкінці свого короткого життя планував написати повноцінний роман.Доля внесла свої корективи і до нас дійшли лишень фрагменти незавершеного твору. Назва"На другому березі"має трактуватися двояко.В буквальному розумінні,це місце де жив найкращий друг головного героя.А в іншому-місце,де він перебуває зараз.Друг Ігор трагічно загинув.Головний герой Марко не може зрозуміти,що це було:трагічна випадковість чи самогубство? В романі присутній класичний любовний трикутник:два кращі друга і фатальна жінка Соня.Заплутані стосунки вирішуються після їзди на санях.Стається якась подія(з фрагментів незрозуміло),після якої Ігор благородно відмовляється від Соні і їде.Марко теж лишається з нічим,Соня кохає Ігора.Марко пише повість,де згадує Ігора і намагається зрозуміти його погляди та вчинки. В романі поетично все.Це й опис ріки,мосту,залізничної станції,природи.А деталізований опис грози займає майже двадцять сторінок!Цей автобіографічний роман пораджу всім шанувальникам поезії в прозі.

Молодий романтик, залюблений в природу й життя, філософ у пошуках сенсу існування, високоосвічена людина, книголюб, музикант і художник, палкий закоханий – це все Антонич, поет, творчість якого не просто вражає, а відкриває перед зачудованим читачем все нові й нові яскраві й похмурі, радісні й меланхолійні, безкінечно різні світи... Левова частина поезій Богдана-Ігоря Антонича присвячена оспівуванню дивовижної краси та досконалої гармонії природи. „П’яний дитвак із сонцем у кишені”, як сам себе називає поет, не втомлюється щиро захоплюватися красою хмаринки в небі, травички під ногами, ароматом квітів, шумом вітру, шелестом листя над головою, мелодією дощу... Кожна комашка для Антонича – це цілий Всесвіт, сповнений довершеною красою та значущістю. „Лисиці, леви, ластівки і люди, зеленої зорі черва і листя матерії законам піддані незмінним, як небо понад нами синє і сріблисте! Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве” У своїх філософічних пошуках поет осмислював сенс життя людини, єдність з природою, невідворотність старіння й смерті, любов як життєтворчу силу. Саме тема кохання в багатьох віршах поета постає перед нами спочатку як те, про що так мріє самотнє змучене серце, а згодом ми вже бачимо щасливу, сповнену ніжності довгоочікувану любов поета до його коханої Олечки: „Дівчино, хмелю весняний, довкола мене оплетися! Кують нам дятлі з моху сни і в сто гаях лопоче листя. Весна омаєних весіль і кожна ніч, немов отрута. Твоїх долонь ласкавий хміль і тайна щастя незбагнута” Неочікуваним був для мене нестримний еротизм лірики Антонича як для поезії початку ХХ століття. Поет порівнює дощ і росу з „бризками сім’я”, вітер – із палицею, яка „у смерч скрутилась і коле обличчя наші, наче розкіш нагла”, а під час бурі „грім з громом, мов змія з змією, ще раз сплелись в останнім поцілунку”. „Кімната нам заміниться в квітчастий сад, і сплетемось, обнявшись кучерявим листям. Вросту, мов корінь, в тебе, й спалахне роса на наших ясних снах, омаєних сріблисто” Не менш неочікуваною виявилася для мене тема патріотизму, любові до Батьківщини в творчості поета, знаного насамперед як співця природи. В Антонича є дуже щемкі, потужні вірші про любов до України, про самопожертву українських Героїв. „Це правда: кров з каміння може змити дощ, червона місяця хустина може стерти, але наймення ваші багряніші від рож горять у пам’яті на плитах незатертих. Змагались ви уперто й мріяли, й жили, кохались у суворості, як ми у гулях, і ваші очі сяли вічністю, коли у серці, мов зоря, застрягла біла куля” Різноплановість творчого доробку Богдана-Ігоря Антонича вражає, він не боїться експериментувати з метафорами, римами, поетичними формами та прозовим жанром. Велика гармонія його творчості всим своїм багатством і неосяжністю заслуговує на докладне та глибоке вивчення і неодмінне широке визнання цього самобутнього генію, чий недооціненний талант дійсно можна порівняти з всесвітньо відомими Вітменом, Гейне та Гете.