Про такі книжки слід писати рецензію аж за якийсь час, добре переосмисливши тексти. Склавши докупи власні думки, на які спровокував роман. Бо роман хорватського автора Зорана Жмирича "Блокбастер" провокує на думки дуже сильно, влучно і прицільно. ⠀ Якщо сказати, що це книжка про сербо-хорватську війну 1991-1995 років - насправді цього буде замало. Бо в дійсності це роман значно ширший і глибший. Він про війну з людським обличчям, про людину на цій війні, про людяність чи її відсутність на війні. А ще про межу, яку складно віднайти - коли потрібно мститися і вбивати, а коли прощати і опускати зброю. Усі ці теми і проблеми Зоран Жмирич ненав'язливо пропонує читачеві для роздумів. Він же, зі свого боку, подає невеликий сюжет із кількома ситуаціями, котрі якраз і торкаються цих моральних та психологічних питань, а так насправді - принципових питань для кожного солдата на війні. І необов'язово знати історію югославських конфліктів 90-х років, щоб читати цей роман. Більше того - дуже легко уявити, що це роман і про війну на сході України. Після прочитання також виникають думки про вибір у нашому житті - наскільки наш вибір є нашим, а не нав'язаним ззовні.

«Блокбастер» вперше виданий у Хорватії вже досить давно - в 2009 році, відтоді вже перевидавався, а також перекладений італійською і польською. Наскільки я знаю, існує і англійський переклад, який, втім, поки що не друкувався. Незважаючи на досить бойову назву і той факт, що сам автор на початку 90-х років минулого століття воював у хорватській армії проти Югославії (залишається тільки сподіватися, що не все, описане ним у книзі - особистий досвід, і військових злочинів майбутній письменник зробив не настільки багато), книгу можна вважати антивоєнною. Зрештою, як сказав сам автор в одному з інтерв'ю, будь-яка військова книга - одночасно антивоєнна, оскільки в кожній військовій книзі видно жорстокість і абсурдність війни. Сюжет книги - історія досить молодого хлопця, який покинув своє мирне життя заради захисту молодої держави від посягань ще недавно спільної союзної батьківщини. Звичайно, військове життя сповнене поневірянь і обтяжень, а ясної мети розгледіти не дуже вдається, тому більшість «захисників» знаходять способи заглушити свою фрустрацію - від алкоголю і ґвалтування до марихуани й важких наркотиків. При цьому не можна сказати, що вони геть позбавлені будь-яких світлих почуттів, адже в тексті досить жорстокі сцени перемежовуються мало не сентиментальними фрагментами турботи про людей похилого віку й захисту друзів-товаришів по службі. Показова сцена, де знайомі ще з довоєнних часів чоловіки опинилися по різні боки лінії фронту, що проходить через центр парку в їх маленькому містечку. Супротивники не пропускають нагоди поговорити про життя-буття, підколоти один одного, а іноді й згадати щасливі мирні часи. Один з цих персонажів потрапляє під прицільний вогонь снайпера і не може повернутися до своїх, тому спецпідрозділу нашого головного героя доводиться виконувати рятувальну операцію. Завдання вони виконують, але, на жаль, через дурну витівку одного американця гине наймолодший боєць загону. Через кілька днів його друзі дізнаються, хто винен в загибелі хлопця, і жорстоко покарають винуватця, побивши до смерті. Справедливість відновлено, але чи повернуло це юнака? Ні в якому разі. Чи влігся біль від втрати близького товариша? Анітрохи. То в чому сенс?.. Я не знаю, яким солдатом був автор книги і які ідеї він захищав під час свого перебування хорватським «бранітелем». Але мені здається, зараз він живе з величезним болем у душі, і цей біль виливає на папір, намагаючись донести читачам мало не єдину думку: війна безглузда у всіх її проявах. Лінія на карті не варта жодного людського життя, особливо молодого. Але в зв'язку з цим виникає питання: як вдалося в охопленій військовою пропагандою Україні видати такий неоднозначний твір? При цьому, як видно було з репортажів про «Книжковий арсенал», участь в якому брав Зоран Жмирич, на нього не напали і не побили прихильники війни заради війни і захоплення Москви в найближчі тиждень-два. Чи є це видання спробою харків'ян заспокоїти гарячі голови, чи ж - свідченням того, що люди втомилися від війни і хочуть миру? У кожному разі, книга вийшла, і вийшла в дуже вдалий час. При цьому її не замовчують, а досить високо оцінюють фахівці і читачі. Є за що - книга справді чудова, дуже глибока і болісна. Інше питання - чи матиме ефект її вихід?.. Хотілося б.

Я читав багато художніх творів про війну. Особливо останнім часом. Випало почитати й воєнну прозу останніх трьох років, написану у нас під впливом війни на Сході в надії, що кон'юнктура винесе на верхні щаблі книжкових рейтингів. Більшість сучасної воєнної прози справляє враження, що це зібрані докупи записи бійців з "Фейсбуку", названі гучним словом "книжка". "Блокбастер" - це зовсім інше. Автор надзвичайно талановитий письменник. Окрім того, він справді гуманіст. Нещодавно послухав його інтерв'ю на "Громадському радіо". Вразили слова про генерала, який був його командиром під час війни. "Він врятував багато людей, тому він - герой, і його треба вшанувати. Якщо ж він вчинив якісь воєнні злочини - він має за них відповісти". Це не дослівно, але сенс приблизно такий. Коли чуєш, що книжка про війну в Югославії, то чекаєш того, до чого ми звикли співвідносно зі словами "хорватський сценарій". Але хорватський сценарій у цій книжці - трошки інший. Це не та книжка, яку пишуть переможці. Цю книжку написала людина, якій війна досі болить. Людина, яка, мабуть, досі прокидається серед ночі від свисту куль. Я не уявляю, як живе далі той, хто вбив людину. Як почувається той, хто порушив найголовнішу заповідь - не вбити. Але я глибоко відчув, як живеться юнакові, якого доля закинула у самий вир війни, змушений вирішувати, кому жити, а кому померти. І коли вловиш вібрацію болю, яка лине від цього тексту - розумієш: війна - страшне лихо. І не важливо, на якому ти боці. Страждати доведеться усім.