Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана
Паперова книга | Код товару 1378680
Yakaboo 5/5
Автор
Анатолій Дімаров
Видавництво
Фоліо
Серія книг
Великий роман
Мова
Українська
Рік видання
2021
Кількість сторінок
669
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
145х215 мм

Усе про книжку Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

У книжці вміщено завершальну частину роману «Біль і гнів», що розповідає сповнену трагізму історію жителів полтавського села Тарасівка. Їх не оминули жорна примусової колективізації, голодомору, репресій і найчорніша година – воєнне лихоліття.

Урізноманітнюють тему становлення тоталітарного совка інші повісті та оповідання. У цих творів нелегка доля: їх або не друкували – скажімо, «Чорний ворон» двадцять років пролежав у письменницькому столі й уперше вийшов англійською мовою в Австралії, або щедро нівечила цензорська рука. Ба більше: щоб вони нарешті побачили світ навіть у такому вигляді, авторові доводилося спотворювати текст ідеологічними нісенітницями.

«Отож і довелося реставрувати цю повість, відновлюючи вирубані нещадно епізоди, що дихали правдою», написав у передмові до «Сина капітана» Анатолій Дімаров.

Видавництво «Фоліо» перевидає твори, які автор повністю відновив.

Читати повний опис
Згорнути
Характеристики
Автор
Анатолій Дімаров
Видавництво
Фоліо
Серія книг
Великий роман
Мова
Українська
Рік видання
2021
Кількість сторінок
669
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
145х215 мм
Рецензії
  •  
    У полум'ї війни 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    У другій книзі роману "Біль і гнів" Анатолій Дімаров продовжує розповідати про часи окупації України, зокрема села Тарасівка на Полтавщині, нацистами. До влади приходить оберст Крюгер і під дулами автоматів зганяє селян будувати свій палац на хуторі Івасюків. Треба і сіять, і збирать, і палац будувать. Шкода людей, шкода й тварин; особливо корів, яких запрягали в ярма для польових робіт. Корови не могли і в полі працювати, і давати молоко. А німці цього розуміти не бажали.
    Втім, збільшується загін партизанів, активнішою стає їх боротьба проти окупантів. Надихає кохання Катерини і Євгенія. З осудом спостерігаємо за життям пристосуванки Ольги. Автор не забуває і про зрадників-донощиків. Трагічно гине молодший син Тетяни, а наприкінці роману і вона сама.
    Побудували селяни палац за проектом знаменитого німецького архітектора. Готується помпезне його відкриття. Тоді як селяни сидять на голодних пайках, столи в палаці ломляться від вишуканих наїдків. Вино, музика, танці створюють різкий контраст з буднями місцевих. Мов ураган налітають партизани - янголи помсти. Серед гостей був і староста села Васильович, що допомагав загону.
    Палац згорів. В результаті каральної операції село теж було спалено до тла, разом із жителями, замкненими в стайні. Лишилася живою тільки баба Ганна. Її й побачили солдати, що прийшли звільняти село. Бабуся варила на вогнищі картоплю в касці загиблого німця. З часом село відродилося з попелу. Життя триває.
  •  
    Тут дійсно, тільки біль і гнів, жодного просвіту. 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    В книзі закінчення роману «Біль і гнів», повісті «Чорний ворон» та «Син капітана».
    Як зазначав сам Дімаров, він намагався відійти від оціночних суджень і просто описував життя. Отож, в книзі про життя типового українського села під час другої світової війни, тож на хеппі-енд розраховувати не варто. Тут дійсно, тільки біль і гнів, жодного просвіту. Всі долі переплелися в тугий і заплутаний клубок, - Ганжі, Світличного, Тетяни, Васильовича… Васильович – це така туга й такий біль, це справжній чоловік, як їх описують в романах і показують в кіно – мужній, справедливий, хазяйновитий, грунтовний, виважений, терплячий, але до певної межі, який готовий пожертвувати своїм життям за те, що є для нього сенсом життя. Дуже жаль, аж до щему, Тетяну Світличну. І не тільки тому, що вона загинула від рук німців, переживши перед цим тортури в гестапо, а тому, що ця жінка, здається, жодного дня не була дійсно щасливою. Від часу, коли вийшла заміж, і до своєї смерті – це страх, приниження, постійна тривога, боротьба за існування і каторжна робота. Єдиною розрадою були сини і, втративши меншого, Тетяна вже не змогла жити…Невідомою лишилася доля Олесі з синами, дружини Федора Світличного. Поїхавши напередодні війни потягом до Тетяни, вони згинули в горнилі війни, ніхто більше про них не чув. Життя села під німецькою окупацією описано так, ніби ти бачиш все описане власними очима, відчуваєш те ж саме, що відчувають герої розповіді. Характери прописані так, що, здається, більш вирізніше уже неможливо. Сама мова, стиль написання такий повний і соковитий, що будь-яке місце в книзі можна читати окремо, просто насолоджуючись мовою.
    Повість «Чорний ворон» розповідає про простого чоловіка на прізвище Калинка, який був поранений, потрапив у полон, втік, повернувся до матері і вчителював у школі, поки село не звільнила Червона армія. А потім, через кілька років, його забирають прямо у трамваї, коли він їхав з відрядження, і відвозять до чорної споруди в центрі міста, з якої ніхто не повертається, і починається не тільки його нове життя, пов’язане з надуманим обвинуваченням, тюрмою та табором, а й переусвідомлення всіх цінностей – системи, яка існує в країні, малоцінності людського життя в цій системі і вперте бажання залишитись людиною та вижити.
    Повість «Син капітана» мене б мала вразити, і, можливо, вона б вразила, якби я читала її у 80х роках минулого століття. Ні, написано так само повно і епічно, але поряд зі співчуттям до головних героїв я також відчуваю певну досаду. Капітан Березін до останнього не відправляє в тил свою вагітну дружину, яка має ось-ось народити, відкладаючи це останнього дня цей момент, щоб побути іще трохи разом. Коли Березіна разом з іншими розвідниками направляють у тил ворога, а Червона армія відступає, дружина залишається сама - чекати чоловіка, який гине в тилу у німців. Розвідники повертаються, і отут у Мар'янки сталися пологи, під час яких вона, народивши хлопчика, померла. Група розвідників з немовлям на руках намагається вирватися з тилу німців, які стрімко котяться на схід, і перейти лінію фронту до своїх. Живим залишається тільки хлопчина Юрко Лісняк, підліток, якому й треба перепливти річку, діставшись на берег, де окопались «наші». Чи переплив він чи ні – автор залишає це питання відкритим. Тобто, через бажання людей побути якомога більше разом, усвідомлюючи всі можливі негативні наслідки, люди все ж ризикують і в результаті завдають зайвого клопоту і купи проблем усім іншим. Повість написана схвильовано та піднесено, в дусі радянського символізму – покласти якомога більше людей в ім’я чогось. Тобто, залишити дитину в якоїсь жінки, які самі це пропонують, щоб потім її забрати – цей варіант є чомусь неприйнятним, і тому розвідники намагаються будь-що перенести дитину по той бік фронту, щоб там, нарешті, знайти діда й бабу і передати дитину. В часи Радянського Союзу, коли була написана ця повість, це було правильно і логічно – заради мети всі цілі хороші, тут проглядає глибинний смисл - радянські солдати врятували життя дитині. Але я особисто не розумію цих спонукань і цього нелогічного, як на мене, вчинку. Написано красиво, але у мене склалося враження, що я читала матеріали радянської піднесеної пропаганди, де вітається не логіка і критичне мислення, а самопожерства в ім’я чогось великого.
Купити - Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана
Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана
410 грн
Є в наявності
 

Рецензії Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

5/5
  • 5
  • 4
  • 3
  • 2
  • 1
  •  
    У полум'ї війни 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    У другій книзі роману "Біль і гнів" Анатолій Дімаров продовжує розповідати про часи окупації України, зокрема села Тарасівка на Полтавщині, нацистами. До влади приходить оберст Крюгер і під дулами автоматів зганяє селян будувати свій палац на хуторі Івасюків. Треба і сіять, і збирать, і палац будувать. Шкода людей, шкода й тварин; особливо корів, яких запрягали в ярма для польових робіт. Корови не могли і в полі працювати, і давати молоко. А німці цього розуміти не бажали.
    Втім, збільшується загін партизанів, активнішою стає їх боротьба проти окупантів. Надихає кохання Катерини і Євгенія. З осудом спостерігаємо за життям пристосуванки Ольги. Автор не забуває і про зрадників-донощиків. Трагічно гине молодший син Тетяни, а наприкінці роману і вона сама.
    Побудували селяни палац за проектом знаменитого німецького архітектора. Готується помпезне його відкриття. Тоді як селяни сидять на голодних пайках, столи в палаці ломляться від вишуканих наїдків. Вино, музика, танці створюють різкий контраст з буднями місцевих. Мов ураган налітають партизани - янголи помсти. Серед гостей був і староста села Васильович, що допомагав загону.
    Палац згорів. В результаті каральної операції село теж було спалено до тла, разом із жителями, замкненими в стайні. Лишилася живою тільки баба Ганна. Її й побачили солдати, що прийшли звільняти село. Бабуся варила на вогнищі картоплю в касці загиблого німця. З часом село відродилося з попелу. Життя триває.
  •  
    Тут дійсно, тільки біль і гнів, жодного просвіту. 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    В книзі закінчення роману «Біль і гнів», повісті «Чорний ворон» та «Син капітана».
    Як зазначав сам Дімаров, він намагався відійти від оціночних суджень і просто описував життя. Отож, в книзі про життя типового українського села під час другої світової війни, тож на хеппі-енд розраховувати не варто. Тут дійсно, тільки біль і гнів, жодного просвіту. Всі долі переплелися в тугий і заплутаний клубок, - Ганжі, Світличного, Тетяни, Васильовича… Васильович – це така туга й такий біль, це справжній чоловік, як їх описують в романах і показують в кіно – мужній, справедливий, хазяйновитий, грунтовний, виважений, терплячий, але до певної межі, який готовий пожертвувати своїм життям за те, що є для нього сенсом життя. Дуже жаль, аж до щему, Тетяну Світличну. І не тільки тому, що вона загинула від рук німців, переживши перед цим тортури в гестапо, а тому, що ця жінка, здається, жодного дня не була дійсно щасливою. Від часу, коли вийшла заміж, і до своєї смерті – це страх, приниження, постійна тривога, боротьба за існування і каторжна робота. Єдиною розрадою були сини і, втративши меншого, Тетяна вже не змогла жити…Невідомою лишилася доля Олесі з синами, дружини Федора Світличного. Поїхавши напередодні війни потягом до Тетяни, вони згинули в горнилі війни, ніхто більше про них не чув. Життя села під німецькою окупацією описано так, ніби ти бачиш все описане власними очима, відчуваєш те ж саме, що відчувають герої розповіді. Характери прописані так, що, здається, більш вирізніше уже неможливо. Сама мова, стиль написання такий повний і соковитий, що будь-яке місце в книзі можна читати окремо, просто насолоджуючись мовою.
    Повість «Чорний ворон» розповідає про простого чоловіка на прізвище Калинка, який був поранений, потрапив у полон, втік, повернувся до матері і вчителював у школі, поки село не звільнила Червона армія. А потім, через кілька років, його забирають прямо у трамваї, коли він їхав з відрядження, і відвозять до чорної споруди в центрі міста, з якої ніхто не повертається, і починається не тільки його нове життя, пов’язане з надуманим обвинуваченням, тюрмою та табором, а й переусвідомлення всіх цінностей – системи, яка існує в країні, малоцінності людського життя в цій системі і вперте бажання залишитись людиною та вижити.
    Повість «Син капітана» мене б мала вразити, і, можливо, вона б вразила, якби я читала її у 80х роках минулого століття. Ні, написано так само повно і епічно, але поряд зі співчуттям до головних героїв я також відчуваю певну досаду. Капітан Березін до останнього не відправляє в тил свою вагітну дружину, яка має ось-ось народити, відкладаючи це останнього дня цей момент, щоб побути іще трохи разом. Коли Березіна разом з іншими розвідниками направляють у тил ворога, а Червона армія відступає, дружина залишається сама - чекати чоловіка, який гине в тилу у німців. Розвідники повертаються, і отут у Мар'янки сталися пологи, під час яких вона, народивши хлопчика, померла. Група розвідників з немовлям на руках намагається вирватися з тилу німців, які стрімко котяться на схід, і перейти лінію фронту до своїх. Живим залишається тільки хлопчина Юрко Лісняк, підліток, якому й треба перепливти річку, діставшись на берег, де окопались «наші». Чи переплив він чи ні – автор залишає це питання відкритим. Тобто, через бажання людей побути якомога більше разом, усвідомлюючи всі можливі негативні наслідки, люди все ж ризикують і в результаті завдають зайвого клопоту і купи проблем усім іншим. Повість написана схвильовано та піднесено, в дусі радянського символізму – покласти якомога більше людей в ім’я чогось. Тобто, залишити дитину в якоїсь жінки, які самі це пропонують, щоб потім її забрати – цей варіант є чомусь неприйнятним, і тому розвідники намагаються будь-що перенести дитину по той бік фронту, щоб там, нарешті, знайти діда й бабу і передати дитину. В часи Радянського Союзу, коли була написана ця повість, це було правильно і логічно – заради мети всі цілі хороші, тут проглядає глибинний смисл - радянські солдати врятували життя дитині. Але я особисто не розумію цих спонукань і цього нелогічного, як на мене, вчинку. Написано красиво, але у мене склалося враження, що я читала матеріали радянської піднесеної пропаганди, де вітається не логіка і критичне мислення, а самопожерства в ім’я чогось великого.
 
Характеристики Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана
Автор
Анатолій Дімаров
Видавництво
Фоліо
Серія книг
Великий роман
Мова
Українська
Рік видання
2021
Кількість сторінок
669
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
145х215 мм
Палітурка
Тверда
Папір
Офсетний
Тираж
1000
ISBN
978-966-03-9743-9
Тип
Паперова
Література країн світу
Українська література
Література за періодами
Література XX ст.