В книзі закінчення роману «Біль і гнів», повісті «Чорний ворон» та «Син капітана». Як зазначав сам Дімаров, він намагався відійти від оціночних суджень і просто описував життя. Отож, в книзі про життя типового українського села під час другої світової війни, тож на хеппі-енд розраховувати не варто. Тут дійсно, тільки біль і гнів, жодного просвіту. Всі долі переплелися в тугий і заплутаний клубок, - Ганжі, Світличного, Тетяни, Васильовича… Васильович – це така туга й такий біль, це справжній чоловік, як їх описують в романах і показують в кіно – мужній, справедливий, хазяйновитий, грунтовний, виважений, терплячий, але до певної межі, який готовий пожертвувати своїм життям за те, що є для нього сенсом життя. Дуже жаль, аж до щему, Тетяну Світличну. І не тільки тому, що вона загинула від рук німців, переживши перед цим тортури в гестапо, а тому, що ця жінка, здається, жодного дня не була дійсно щасливою. Від часу, коли вийшла заміж, і до своєї смерті – це страх, приниження, постійна тривога, боротьба за існування і каторжна робота. Єдиною розрадою були сини і, втративши меншого, Тетяна вже не змогла жити…Невідомою лишилася доля Олесі з синами, дружини Федора Світличного. Поїхавши напередодні війни потягом до Тетяни, вони згинули в горнилі війни, ніхто більше про них не чув. Життя села під німецькою окупацією описано так, ніби ти бачиш все описане власними очима, відчуваєш те ж саме, що відчувають герої розповіді. Характери прописані так, що, здається, більш вирізніше уже неможливо. Сама мова, стиль написання такий повний і соковитий, що будь-яке місце в книзі можна читати окремо, просто насолоджуючись мовою. Повість «Чорний ворон» розповідає про простого чоловіка на прізвище Калинка, який був поранений, потрапив у полон, втік, повернувся до матері і вчителював у школі, поки село не звільнила Червона армія. А потім, через кілька років, його забирають прямо у трамваї, коли він їхав з відрядження, і відвозять до чорної споруди в центрі міста, з якої ніхто не повертається, і починається не тільки його нове життя, пов’язане з надуманим обвинуваченням, тюрмою та табором, а й переусвідомлення всіх цінностей – системи, яка існує в країні, малоцінності людського життя в цій системі і вперте бажання залишитись людиною та вижити. Повість «Син капітана» мене б мала вразити, і, можливо, вона б вразила, якби я читала її у 80х роках минулого століття. Ні, написано так само повно і епічно, але поряд зі співчуттям до головних героїв я також відчуваю певну досаду. Капітан Березін до останнього не відправляє в тил свою вагітну дружину, яка має ось-ось народити, відкладаючи це останнього дня цей момент, щоб побути іще трохи разом. Коли Березіна разом з іншими розвідниками направляють у тил ворога, а Червона армія відступає, дружина залишається сама - чекати чоловіка, який гине в тилу у німців. Розвідники повертаються, і отут у Мар'янки сталися пологи, під час яких вона, народивши хлопчика, померла. Група розвідників з немовлям на руках намагається вирватися з тилу німців, які стрімко котяться на схід, і перейти лінію фронту до своїх. Живим залишається тільки хлопчина Юрко Лісняк, підліток, якому й треба перепливти річку, діставшись на берег, де окопались «наші». Чи переплив він чи ні – автор залишає це питання відкритим. Тобто, через бажання людей побути якомога більше разом, усвідомлюючи всі можливі негативні наслідки, люди все ж ризикують і в результаті завдають зайвого клопоту і купи проблем усім іншим. Повість написана схвильовано та піднесено, в дусі радянського символізму – покласти якомога більше людей в ім’я чогось. Тобто, залишити дитину в якоїсь жінки, які самі це пропонують, щоб потім її забрати – цей варіант є чомусь неприйнятним, і тому розвідники намагаються будь-що перенести дитину по той бік фронту, щоб там, нарешті, знайти діда й бабу і передати дитину. В часи Радянського Союзу, коли була написана ця повість, це було правильно і логічно – заради мети всі цілі хороші, тут проглядає глибинний смисл - радянські солдати врятували життя дитині. Але я особисто не розумію цих спонукань і цього нелогічного, як на мене, вчинку. Написано красиво, але у мене склалося враження, що я читала матеріали радянської піднесеної пропаганди, де вітається не логіка і критичне мислення, а самопожерства в ім’я чогось великого.

У другій книзі роману "Біль і гнів" Анатолій Дімаров продовжує розповідати про часи окупації України, зокрема села Тарасівка на Полтавщині, нацистами. До влади приходить оберст Крюгер і під дулами автоматів зганяє селян будувати свій палац на хуторі Івасюків. Треба і сіять, і збирать, і палац будувать. Шкода людей, шкода й тварин; особливо корів, яких запрягали в ярма для польових робіт. Корови не могли і в полі працювати, і давати молоко. А німці цього розуміти не бажали. Втім, збільшується загін партизанів, активнішою стає їх боротьба проти окупантів. Надихає кохання Катерини і Євгенія. З осудом спостерігаємо за життям пристосуванки Ольги. Автор не забуває і про зрадників-донощиків. Трагічно гине молодший син Тетяни, а наприкінці роману і вона сама. Побудували селяни палац за проектом знаменитого німецького архітектора. Готується помпезне його відкриття. Тоді як селяни сидять на голодних пайках, столи в палаці ломляться від вишуканих наїдків. Вино, музика, танці створюють різкий контраст з буднями місцевих. Мов ураган налітають партизани - янголи помсти. Серед гостей був і староста села Васильович, що допомагав загону. Палац згорів. В результаті каральної операції село теж було спалено до тла, разом із жителями, замкненими в стайні. Лишилася живою тільки баба Ганна. Її й побачили солдати, що прийшли звільняти село. Бабуся варила на вогнищі картоплю в касці загиблого німця. З часом село відродилося з попелу. Життя триває.