Оповідання киянки Анни Агніч повертаються в Україну. Важко писати, що цю книжку вона не побачить. Але мову цих текстів супроводжує дивовижне «легке дихання». Навіть, коли йдеться про найтяжче й найстрашніше, автор не б’є по клавішах – він дозволяє читачеві відчути повітря між рядками.

Мені дуже хотілося, щоб оповідання «Артур» – про чорнобильські події, сила яких і досі жива в киянах, з’явилося українською. Та ще й такою українською, якою розмовляв у тогочасному Києві україномовний підліток. Так розпочалася співпраця з віртуозним редактором і київським підлітком у 80-ті Михайлом Бринихом.

Пам’ять і біль Другої світової з оповідання «Мессендорф» сполучаються в цій книзі з потрясіннями сучасної людини, а надто з її самотністю. Самотність прибирає різні обличчя. Анна Агніч має можливість спостерігати повсякдення тих, хто залишив рідну країну, а стилістика її оповіді напрочуд влучно передає різноманітні голоси й нюанси досвіду.

Кожне оповідання утворювало під час перекладу власний, так би мовити, «світловий стовп», зберегти живу будову якого було, певно, найскладнішим зав­данням перекладача. Особливо тривким виявилося враження від оповідання «Глостер». Воно наче просякнуте морським повітрям, запахом риби, назвами суто матроських, корабельних речей, у ньому простір уяви і уявний простір захоплюють хлопчика і його віт­чима, і це ті стосунки, про які можна мріяти в пошуках розуміння…

Наталія Бельченко