Оповідання киянки Анни Агніч повертаються в Україну. Важко писати, що цю книжку вона не побачить. Але мову цих текстів супроводжує дивовижне «легке дихання». Навіть, коли йдеться про найтяжче й найстрашніше, автор не б’є по клавішах – він дозволяє читачеві відчути повітря між рядками.
Мені дуже хотілося, щоб оповідання «Артур» – про чорнобильські події, сила яких і досі жива в киянах, з’явилося українською. Та ще й такою українською, якою розмовляв у тогочасному Києві україномовний підліток. Так розпочалася співпраця з віртуозним редактором і київським підлітком у 80-ті Михайлом Бринихом.
Пам’ять і біль Другої світової з оповідання «Мессендорф» сполучаються в цій книзі з потрясіннями сучасної людини, а надто з її самотністю. Самотність прибирає різні обличчя. Анна Агніч має можливість спостерігати повсякдення тих, хто залишив рідну країну, а стилістика її оповіді напрочуд влучно передає різноманітні голоси й нюанси досвіду.
Кожне оповідання утворювало під час перекладу власний, так би мовити, «світловий стовп», зберегти живу будову якого було, певно, найскладнішим завданням перекладача. Особливо тривким виявилося враження від оповідання «Глостер». Воно наче просякнуте морським повітрям, запахом риби, назвами суто матроських, корабельних речей, у ньому простір уяви і уявний простір захоплюють хлопчика і його вітчима, і це ті стосунки, про які можна мріяти в пошуках розуміння…
Наталія Бельченко
