Германа Гессе заслуженно считают выдающимся немецким писателем и философом, поэтому мне не очень хотелось его читать – боялась ничего не понять из его книг. Поэтому, когда мой парень мне посоветовал «Сиддхартху», я долго противилась этому, но в конце концов прочла, благо что она небольшая. Книга сама по себе философская, но я её читала и воспринимала как художественную, ведь в ней тоже был сюжет. Автор раскрывает в своем произведении всю суть буддизма и это получается у него так хорошо, что по мере чтения забываешь, что автор-то немец. Гессе рассказывает историю его человека в Индии и путь его совершенствования. Самое главное в жизни – найти гармонию с собой и понять, кто мы такие. Очень интересно за этим всем наблюдать, особенно после того как узнаете, кто такой главный герой. После этого читать становится только интереснее. Эта книга не очень сложная для понимания (по мой скромный взгляд), хоть и не буду утверждать, что поняла всё в ней. В любом случае «Сиддхартха» стоит того, чтобы ее прочли.

До прочитання цієї книги, я був знайомий з творчістю автора. Особисто для мене його книги сповнені пошуками сенсу життя та відповідями на питання ким ми є насправді. Його книги складні в розумінні. Але ця книга виявилася легшою в розумінні ніж попередні. Історія про чоловіка, який рано вирішив покинути батьківський дім, щоб осягнути мудрість. Він хоче зустрітися з самим Буддою, щоб отримати просвітлення. Але коли все ж зустрічає його то не отримує того що очікував, тому його пошуки триватимуть все життя. У своєму житті йому довелося багато чим пожертвувати, щоб досягти просвітлення. Він залишив своїх батьків, потім залишив свою дружину, йому довелося залишити також свого вірного друга з яким він на початку вирішив у мандрівку. Все своє життя він шукав просвітлення в різних вченнях. На його шляху траплялося багато мудреців, але ніхто не міг його наситити. Його проблема, як мені здалося, полягала в тому що він ніяк не міг зупинитися. Щоб щось розгледіти потрібно зупинитися та впустити це у своє серце. Шукаючи мудрість в інших, він лише наприкінці зрозумів, що справжній колодязь мудрості був схований у ньому самому. У кожного власний шлях, тому не завжди потрібно іти чужою дорогою.

Відкриваючи книгу, я очікувала, що Гессе, в черговий раз, роз’ятрить рани, розчленує, зрозуміє, але покине, а він, незважаючи на власний духовний неспокій в момент написання книги, - подарував зцілення, цей дивовижний післясмак ковка чистого повітря. Творіння настільки глибоко проникло в душу, окутало її, заспокоїло глибині сум’яття, що спровокувало бажання обійняти весь світ і побачити у ньому знайомі сльози та посмішки. Тут не відшукаєш мотиваційних речей, секретів до успіху чи майстерності самозаглиблення, це лише історія про одного чи кожного з нас. Це - пошук себе у самопізнанні, медитації, постуванні, самозреченні, втіхах, багатстві, це втеча від себе, шляхом «захопленням метою, сповненою страждань», «муками рокованого коловороту». Це - «уникати ненадовго мук бути собою, це – ненадовго забуватись і не відчувати болю та марності життя», це з кожним кроком все більше відмежовуватись, побоюючись вливання зовнішньої пустоти у внутрішній мікрокосмос чи, навпаки, поширення власної пустоти на широкий загал. Це - відшукати себе у «єдності усього сущого», готовність прийняти світ, яким він є і полюбити його з усіма його недоліками, голосами, тугою, стражданнями, насолодами, втіхами, добром, злом, радістю, гнівом. Це - пізнати «відчуття теперішності й одночасності – відчуття вічності», це - навчитися слухати, розуміти, пробачати, цінувати «кожне життя, кожну мить», збагнути їх незнищенність, поглинати знання і формувати власну мудрість, але не поставляти її за таку. Це - не розривати нитки із всесвітом, це - шукати «зміст і суть не поза речами, а в самих речах, у всьому», це - дозволити собі не все обрамлювати у слова, це - прийняти себе у всесвіті і всесвіт у собі, прийняти миттєвість. Це - дозволити собі збагнути: «хіба всі страждання – не час, хіба всі самокатування – не час, хіба всі тягарі, все вороже на світі не щезає, не кане в небуття, щойно долаєш час, щойно в думці вдається його усунути». Це - вчитись у природи [«вода все тече й тече, тече без упину, а проте постійно перед очима, постійно, всякчас та сама – й усе ж таки щомить інша»], в людей, щомиті відкидаючи властивий людям соліпсизм, це - пам’ятати, що «протилежність кожної правди – теж правда», це - закарбувати, що «люди – це діти»…. Часу немає, чи існує ще час, чи є власне «я» і «ти» чи одночасність, чи єдність?