Козацький міф. Історія і націєтворення в епоху імперій
Бумажная книга | Код товара 858224
Yakaboo 5/5 15 3 3 рецензии
Автор
Сергей Плохий
Издательство
Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
Язык
Украинский
Год издания
2018
Переводчик
Николай Климчук
Количество страниц
400
Иллюстрации
Черно-белые
Формат
60х90/16 (~150х220 мм)

Все о книге  Козацький міф. Історія і націєтворення в епоху імперій

Предлагаем вашему вниманию книгу Сергія Плохія “Козацький міф. Історія і націєтворення в епоху імперій” от издательства Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля".

О книге:

Насколько хорошо вы знакомы с украинской историей?

В нашей истории, как и истории любой другой страны, есть мистические и непонятные главы, которые неизменно вызывают неподдельный интерес не только ученых, но и обычных граждан. Тайна всегда притягивает внимание публики.

В истории Украины, такой тайной является «История русов», неожиданно появившаяся после Наполеоновских войн. Загадочный текст, овеянный мифами и легендами, автор которой по сей день остается неизвестен. Он описывает развитие Украины с самых древних дней и является важным для становления Украины.

Историк из Гарварда Сергій Плохій, написавший бестселлер «Брама Європи», теперь взялся за масштабное исследование «Истории русов». Он пытается найти ответ кто же был автором данного текста, понять его внутреннии закономерности, каковой была цель написание этой работы, как документ открыли и опубликовали. В ходе своей работы автор устремляется ко времени казачества с начала XVI до начала XIX века.

Почему стоит купить книгу “Козацький міф. Історія і націєтворення в епоху імперій” Сергія Плохія?

“Козацький міф. Історія і націєтворення в епоху імперій” - рассказывает об одном из самых интересных периодов в истории Украины. Наряду с поиском ответов о «Истории русов», мы идем дорогой казачества на протяжении нескольких столетий. Эта книга полна новых открытий, разгадывания тайн и исторических фактов. Сергій Плохій, из тех авторов, кто делают изучение истории не только полезным, но и увлекательным.

Читать полное описание
Свернуть
Характеристики
Автор
Сергей Плохий
Издательство
Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
Язык
Украинский
Год издания
2018
Переводчик
Николай Климчук
Количество страниц
400
Иллюстрации
Черно-белые
Формат
60х90/16 (~150х220 мм)
Рецензии
  • Юрій Пацук
    2 января 2019 г.
    Хто створив "Історію русів"?
    Ще одна динамічна, змістовна, документально-історична книга Сергія Плохія, яка читається мов детектив. Головне питання цього історичного детективу – хто автор знаменитої книги «Історія русів»?
    Це – досить ґрунтовне дослідження про написання однієї з найвідоміших книг з історії України від найдавніших часів до другої половини XVIII століття, що стала справжньою пам’яткою національно-політичної думки для українців і ненависним, забороненим текстом для російської імперії в останні 200 років.
    Хто ж написав цей ненависний московитам текст, який чітко показує тяглість українців від Київської Русі і до Козацької держави та підкреслює історичну відмінність між українцями (русами) і московитами?
    Автор доходить висновку, що найімовірніше «Історію русів» було задумано й написано у розпал боротьби за визнання дворянського статусу козацької старшини та в часи чергового наступу на права старшинських нащадків з боку імперії. Українська козацька еліта, що здобула свою славу в боях і боротьбі, зверхньо ставилася до «голодранців», яких наближав до себе і робив дворянами Петро І.
    Мабуть, «Історію русів» не можна назвати стовідсотково націоналістичною книгою. І не тільки тому, що вона написана російською. Але очевидним і незаперечним є факт, що «Історія русів» підкреслювала конфлікт між українською національною та російською імперською ідентичностями.
    Окрім пояснення таких важливих світоглядних моментів, книга С.Плохія цікава багатою інформацією про ряд українських старшинських родин, які не дуже відомі широкому загалу нині, але були знаними й впливовими в другій половині XVIII – на початку ХІХ століття.
  • Сергій Одноріг
    26 декабря 2018 г.
    "Історія русів": корисна міфологія
    Сергій Плохій один з найкращих, якщо не найкращий, наш автор документального історичного жанру. Всі його книги вирізняються чудовим стилем написання, відсутністю голослівної сенсації, повністю розкритою думкою автора, висновками підкріпленими належними фактами і, що важливо для читача, - це не нудно. Заголовок книги лише трошки натякає щодо самого змісту та швидко все стає зрозумілим. Маємо дослідження про “Історію русів”, книгу написану таємничим автором на зламі 18-19 століть, чию особу пробує встановити Сергій Плохій, як зрештою і місце її написання. “Історія русів” стала потужним чинником нашого націотворення та джерелом багатьох міфів, які до сих пір фігурують навіть в доволі серйозних історичних виданнях, вже не кажучи про журналістські статті. Сергій Плохій в цьому контексті влучно процитував Пола Коена, який у своїй роботі про Боксерське повстання в Китаї сказав, що “деконструкція міфологізованого минулого «рідко минає безболісно: вона завдає втрат, часто безповоротних, подібно до тих, які несе смерть, вона буває дуже жорстокою і тому викликає рішучий опір». Це особливо стосується нашого історичного минулого, адже більшість захисників цілої низки міфів стоять “на смерть” абсолютно не сприймаючи тезу про те, що така позиція робить більше шкоди, ніж приносить примарної користі. Повертаючись до книги, та зокрема до “Історії русів”, яка побудувала доволі таки міфологізований образ козаччини, знову ж таки процитую Сергія Плохія: “Не має значення, наскільки ідеалізовано, неточно і навіть фантастично виглядає козацька історія в цьому тексті, — для кількох поколінь читачів він став утіленням «справжнього» минулого. За словами Коєна, «щойно образи минулого утверджуються в головах (і серцях) людей, вони набувають власної правди, навіть якщо ця правда не збігається з тим, що насправді було в минулому. Такі образи несуть правду як мінімум про те, у що люди вірять, а отже мусять посідати чільне місце у будь-якій історії людської свідомості».
    Структура цієї книги побудована настільки логічно, що хочеться більшості наших авторів, які працюють у ції же галузі, поставити її у приклад. Автор поступово розглядає всі відомі джерела і історії дослідження “Історії русів”, затим детально озвучує всі гіпотези, щодо авторства і місця написання, вказуючи на їх слабкі і сильні сторони, викристалізовуючи свою гіпотезу, про Стародубщину, як місце написання твору. Признаю, що навіть я про Стародубщину до цієї книги на надто багато й знав. Це територія на півночі Новгород-Сіверщини, земля однойменного козацького полку, входила в склад Гетьманщини, родом звідти було багато видатних історичних особистостей, а натепер це територія однієї держави, назву якої не хочеться називати. У часи написання “Історії русів” тут вирувало активне посткозацьке життя, змінювався устрій, перебудовувалось суспільне життя.
    Щодо гіпотетичних авторів “Історії русів”, то тут у багатьох дослідників були свої думки. Надалі наводжу ряд цитат з книги Сергія Плохія.
    Так за Драгомановим, автор «Історії русів» «був великий політичний патріот “Малороссійскаго Отечества”, по-своєму автономіст, але при тому не сепаратист, і всього менше патріот етнографічний. Він ідеалізував порядки козацької “Малоросії” і думав, що конституційна Росія якраз буде те ж саме». Побутувала навіть гіпотеза про те,що автор князь Олександр Безбородько (1747–1799), канцлер Катерини II, найвпливовіший українець при імператорському дворі з часів Теофана Прокоповича — головного ідеолога Петра I”. “Вельми популярним претендентом на авторство був історик-любитель з Полтавщини Василь Полетика, саме його пропонували автором «Історії русів» Василь Горленко і Михайло Драгоманов. Його авторство згадується в контексті боротьби тодішньої козацької старшини за свої права, які імператорський уряд всіляко намагався обмежити. Полетика доводив дворянський статус нащадків козацької старшини Гетьманату, доводив, що козацька старшина «составляли так сказать особливое в малороссийском войске рыцарское сословие». Він вважав, що дії Герольдії (комісії для утвердження дворянських прав) стосовно окремих членів цієї групи ганьбою для історичної пам’яті цілого «малороссийского народа», який «служит им [российским царям] верно и радетельно и не токмо ни на какие прелести неприятелей российского государства не склонился, но всегда и против всех их, не щадя имения и живота своего, храбро и мужественно ополчался. [...] Славны и похвальны, предводившие малороссийское воинство и унижаемые теперь Герольдиею до такой степени, чиновники были...». Ставлячи під сумнів права окремих дворян, Герольдія піднімає руку на цілу націю. А це вже питання не станових, а національних прав. Малоросійська нація пишається своїм давнім корінням, величним минулим, довгою і вірною службою монархії. Використання національного дискурсу у Чарниша не було чимось абсолютно новим для України початку XIX століття — малоросійську націю вважали живим організмом, який має глибоке історичне коріння. В 1801 році дворянство Золотоніського повіту на Київщині просило Олександра I «для всей нации в городе Лубнах учредить училище». Уявлення про колишній Гетьманат як про окрему націю було ознакою характерної групової ідентичності частини українських еліт, але не конче означало антиросійські або антиімперські настанови. В козацького стану були великі сподівання на те, що уряд врахує їх заслуги у війні з Наполеоном, “Але коли покорителі Парижа повернулися додому, імперські інституції поновили наступ. 1816 року козацькі полки було розформовано, російська армія повернулася до системи рекрутування кріпаків. Через два роки, у грудні 1818-го, вийшла постанова, що нащадки козаків, які обіймали посади осавула, хорунжого, сотника або військового товариша, не вважаються дворянами. Їхні предки, йшлося в документі, посідали особисте, а не спадкове дворянство. Мир у стосунках української шляхти та імперської влади виявився тимчасовим перемир’ям.

    Війна триватиме ще цілих п’ятнадцять років і закінчиться в березні 1834-го: імперський указ визнає дворянський статус нащадків більшості козацьких старшин, включаючи полкових сотників і військових товаришів. Глухе незадоволення української еліти під час польського повстання 1830–1831 років підштовхнуло імперський уряд, не дуже зговірливий після переможних воєн з Наполеоном, до цієї угоди”.
    Отже чітко бачимо підґрунтя, на якому зросла “Історія русів”, автор якої, як і більшість старшини “прагнув здобути російське дворянство і прискорити процес свого входження в імперію. Автор явно був патріотом рідного краю, але зовсім не носієм модерної української ідентичності, яка проводить чітку відмінність між українцями і поляками з одного боку та українцями і росіянами — з другого”.
    Тогочасні “читачі мали суперечливі смаки: з одного боку, вони хотіли захопливого, емоційного читва, а з другого — автентичних історичних джерел. Попит на містифікації наповнював повітря дворянських салонів і маєтків перших десятиліть XIX століття. Автору «Історії русів» лишалося тільки задовольнити його. Звісно, він стежив за тим, щоб приховати сліди.”
    “Автор «Історії русів», найбільш антипольського твору в українській історіографії, примудрився видобути користь навіть з гадяцького міфу. Війни козаків з поляками мали підкреслювати важливу роль руського народу в імперії, а мирні договори козаків з польськими королями свідчили про те, що їх всерйоз сприймали поза межами Російської імперії та наділяли правами і привілеями, які тепер давали підстави претендувати на окремий статус. Обидва ці елементи плекали національну гордість української еліти”. “Гадяцькі умови, за «Історією русів», зводилися до наступного: народ руський походив з того самого сарматського племені, що й польський, і користувався під владою короля тими самими правами. «Верховним начальником» визнається козацький гетьман, він же командує військом і носить титул князя руського або сарматського. Право обирати гетьмана і воєвод належить винятково місцевій козацькій еліті («рыцарству»), інородці не допускаються. Договір гарантував «рыцарству и народу рускому» рівні права з поляками і литовцями, а «религия католическая руская или греческая» отримувала рівні права з «религиею католическою римскою или польскою».
    Що ж ми маємо назагал? В кінці ХVIII на початку ХІХ століття йшла боротьба козацької старшини за свої права, хоч вона майже не ідентифікувала себе з “посполитим людом”. Їй потрібно було заявити про себе, здобутки і права своїх предків, які більшістю були родом з козаків. “Історія русів” стала тогочасною історичною “Біблією”, яка була наповнена, як достовірними історичними фактами, так і рядом міфів. Зокрема нагадаю про міф скарбів Полуботка, який ще досі деякі “діячі” всерйоз обговорюють. Але водночас було створено інший міф: “про Полуботка, героя післямазепинської України, який волів померти у в’язниці, але не повстати проти володаря”, і “у довшій перспективі саме ідея, втілена в апокрифічній промові Полуботка, а не його міфічне золото, стали найціннішим заповітом гетьмана нащадкам”. “Історія русів” книга значною мірою антипольська, але польські часи використовуються, щоб продемонструвати заслуги козаків, їх майже шляхетський стан. І хоча автор “Історії русів” “намагався виторгувати козацькій старшині найкращі умови в рамках Російської імперії, а не поза нею”, він створив сам того не відаючи потужну зброю, яка запустила процес самоідентифікації цілої нації. Автор «Історії русів» чітко розділяв «природных» малоросів, великоросів, поляків і євреїв і “тим самим активно утверджував етнічну осібність свого народу. В результаті він створив класичний національний наратив: національні перемоги приписувалися героїчним вчинкам природних малоросіян, а поразки — диявольським підступам чужинців”. «Історія русів» звела докупи всі нитки козацького міфу. На сторінках цього твору козаки поставали нащадками києво-руських князів, мужніми оборонцями батьківщини від польського гноблення, вони заслуговували на особливе ставлення з боку російської держави, бо добровільно пішли під руку царя і воювали за імперію”. Такий підхід не міг не подобатись не тільки колишній старшині, але й звичайним обивателям. Представники всіх прошарків тогочасного українського суспільства знайшли у такій концепції свою самоідентифікацію, окремішність, приналежність до своєї нації.
    Чи потрібні нам і надалі міфи “Історії русів”? Певним чином так, але наше завдання не стати їх заручниками. Сучасна ідеологічна боротьба багато в чому ґрунтується на демонстрації недолугості чужої історії. Вважаючи, що “Історія русів” непогрішима в своїй правоті, ми створюємо для суперників ідеальну мішень, але якщо ми вправно займаємось деміфологізацією недостовірних фактів, залишаючи тверезий патріотичний наратив, ми цю мішень перетворюємо в пастку.
Купить - Козацький міф. Історія і націєтворення в епоху імперій
Козацький міф. Історія і націєтворення в епоху імперій
140 грн
Есть в наличии
 

Рецензии  Козацький міф. Історія і націєтворення в епоху імперій

5/5
  • 5
  • 4
  • 3
  • 2
  • 1
  • Юрій Пацук
    2 января 2019 г.
    Хто створив "Історію русів"?
    Ще одна динамічна, змістовна, документально-історична книга Сергія Плохія, яка читається мов детектив. Головне питання цього історичного детективу – хто автор знаменитої книги «Історія русів»?
    Це – досить ґрунтовне дослідження про написання однієї з найвідоміших книг з історії України від найдавніших часів до другої половини XVIII століття, що стала справжньою пам’яткою національно-політичної думки для українців і ненависним, забороненим текстом для російської імперії в останні 200 років.
    Хто ж написав цей ненависний московитам текст, який чітко показує тяглість українців від Київської Русі і до Козацької держави та підкреслює історичну відмінність між українцями (русами) і московитами?
    Автор доходить висновку, що найімовірніше «Історію русів» було задумано й написано у розпал боротьби за визнання дворянського статусу козацької старшини та в часи чергового наступу на права старшинських нащадків з боку імперії. Українська козацька еліта, що здобула свою славу в боях і боротьбі, зверхньо ставилася до «голодранців», яких наближав до себе і робив дворянами Петро І.
    Мабуть, «Історію русів» не можна назвати стовідсотково націоналістичною книгою. І не тільки тому, що вона написана російською. Але очевидним і незаперечним є факт, що «Історія русів» підкреслювала конфлікт між українською національною та російською імперською ідентичностями.
    Окрім пояснення таких важливих світоглядних моментів, книга С.Плохія цікава багатою інформацією про ряд українських старшинських родин, які не дуже відомі широкому загалу нині, але були знаними й впливовими в другій половині XVIII – на початку ХІХ століття.
  • Сергій Одноріг
    26 декабря 2018 г.
    "Історія русів": корисна міфологія
    Сергій Плохій один з найкращих, якщо не найкращий, наш автор документального історичного жанру. Всі його книги вирізняються чудовим стилем написання, відсутністю голослівної сенсації, повністю розкритою думкою автора, висновками підкріпленими належними фактами і, що важливо для читача, - це не нудно. Заголовок книги лише трошки натякає щодо самого змісту та швидко все стає зрозумілим. Маємо дослідження про “Історію русів”, книгу написану таємничим автором на зламі 18-19 століть, чию особу пробує встановити Сергій Плохій, як зрештою і місце її написання. “Історія русів” стала потужним чинником нашого націотворення та джерелом багатьох міфів, які до сих пір фігурують навіть в доволі серйозних історичних виданнях, вже не кажучи про журналістські статті. Сергій Плохій в цьому контексті влучно процитував Пола Коена, який у своїй роботі про Боксерське повстання в Китаї сказав, що “деконструкція міфологізованого минулого «рідко минає безболісно: вона завдає втрат, часто безповоротних, подібно до тих, які несе смерть, вона буває дуже жорстокою і тому викликає рішучий опір». Це особливо стосується нашого історичного минулого, адже більшість захисників цілої низки міфів стоять “на смерть” абсолютно не сприймаючи тезу про те, що така позиція робить більше шкоди, ніж приносить примарної користі. Повертаючись до книги, та зокрема до “Історії русів”, яка побудувала доволі таки міфологізований образ козаччини, знову ж таки процитую Сергія Плохія: “Не має значення, наскільки ідеалізовано, неточно і навіть фантастично виглядає козацька історія в цьому тексті, — для кількох поколінь читачів він став утіленням «справжнього» минулого. За словами Коєна, «щойно образи минулого утверджуються в головах (і серцях) людей, вони набувають власної правди, навіть якщо ця правда не збігається з тим, що насправді було в минулому. Такі образи несуть правду як мінімум про те, у що люди вірять, а отже мусять посідати чільне місце у будь-якій історії людської свідомості».
    Структура цієї книги побудована настільки логічно, що хочеться більшості наших авторів, які працюють у ції же галузі, поставити її у приклад. Автор поступово розглядає всі відомі джерела і історії дослідження “Історії русів”, затим детально озвучує всі гіпотези, щодо авторства і місця написання, вказуючи на їх слабкі і сильні сторони, викристалізовуючи свою гіпотезу, про Стародубщину, як місце написання твору. Признаю, що навіть я про Стародубщину до цієї книги на надто багато й знав. Це територія на півночі Новгород-Сіверщини, земля однойменного козацького полку, входила в склад Гетьманщини, родом звідти було багато видатних історичних особистостей, а натепер це територія однієї держави, назву якої не хочеться називати. У часи написання “Історії русів” тут вирувало активне посткозацьке життя, змінювався устрій, перебудовувалось суспільне життя.
    Щодо гіпотетичних авторів “Історії русів”, то тут у багатьох дослідників були свої думки. Надалі наводжу ряд цитат з книги Сергія Плохія.
    Так за Драгомановим, автор «Історії русів» «був великий політичний патріот “Малороссійскаго Отечества”, по-своєму автономіст, але при тому не сепаратист, і всього менше патріот етнографічний. Він ідеалізував порядки козацької “Малоросії” і думав, що конституційна Росія якраз буде те ж саме». Побутувала навіть гіпотеза про те,що автор князь Олександр Безбородько (1747–1799), канцлер Катерини II, найвпливовіший українець при імператорському дворі з часів Теофана Прокоповича — головного ідеолога Петра I”. “Вельми популярним претендентом на авторство був історик-любитель з Полтавщини Василь Полетика, саме його пропонували автором «Історії русів» Василь Горленко і Михайло Драгоманов. Його авторство згадується в контексті боротьби тодішньої козацької старшини за свої права, які імператорський уряд всіляко намагався обмежити. Полетика доводив дворянський статус нащадків козацької старшини Гетьманату, доводив, що козацька старшина «составляли так сказать особливое в малороссийском войске рыцарское сословие». Він вважав, що дії Герольдії (комісії для утвердження дворянських прав) стосовно окремих членів цієї групи ганьбою для історичної пам’яті цілого «малороссийского народа», який «служит им [российским царям] верно и радетельно и не токмо ни на какие прелести неприятелей российского государства не склонился, но всегда и против всех их, не щадя имения и живота своего, храбро и мужественно ополчался. [...] Славны и похвальны, предводившие малороссийское воинство и унижаемые теперь Герольдиею до такой степени, чиновники были...». Ставлячи під сумнів права окремих дворян, Герольдія піднімає руку на цілу націю. А це вже питання не станових, а національних прав. Малоросійська нація пишається своїм давнім корінням, величним минулим, довгою і вірною службою монархії. Використання національного дискурсу у Чарниша не було чимось абсолютно новим для України початку XIX століття — малоросійську націю вважали живим організмом, який має глибоке історичне коріння. В 1801 році дворянство Золотоніського повіту на Київщині просило Олександра I «для всей нации в городе Лубнах учредить училище». Уявлення про колишній Гетьманат як про окрему націю було ознакою характерної групової ідентичності частини українських еліт, але не конче означало антиросійські або антиімперські настанови. В козацького стану були великі сподівання на те, що уряд врахує їх заслуги у війні з Наполеоном, “Але коли покорителі Парижа повернулися додому, імперські інституції поновили наступ. 1816 року козацькі полки було розформовано, російська армія повернулася до системи рекрутування кріпаків. Через два роки, у грудні 1818-го, вийшла постанова, що нащадки козаків, які обіймали посади осавула, хорунжого, сотника або військового товариша, не вважаються дворянами. Їхні предки, йшлося в документі, посідали особисте, а не спадкове дворянство. Мир у стосунках української шляхти та імперської влади виявився тимчасовим перемир’ям.

    Війна триватиме ще цілих п’ятнадцять років і закінчиться в березні 1834-го: імперський указ визнає дворянський статус нащадків більшості козацьких старшин, включаючи полкових сотників і військових товаришів. Глухе незадоволення української еліти під час польського повстання 1830–1831 років підштовхнуло імперський уряд, не дуже зговірливий після переможних воєн з Наполеоном, до цієї угоди”.
    Отже чітко бачимо підґрунтя, на якому зросла “Історія русів”, автор якої, як і більшість старшини “прагнув здобути російське дворянство і прискорити процес свого входження в імперію. Автор явно був патріотом рідного краю, але зовсім не носієм модерної української ідентичності, яка проводить чітку відмінність між українцями і поляками з одного боку та українцями і росіянами — з другого”.
    Тогочасні “читачі мали суперечливі смаки: з одного боку, вони хотіли захопливого, емоційного читва, а з другого — автентичних історичних джерел. Попит на містифікації наповнював повітря дворянських салонів і маєтків перших десятиліть XIX століття. Автору «Історії русів» лишалося тільки задовольнити його. Звісно, він стежив за тим, щоб приховати сліди.”
    “Автор «Історії русів», найбільш антипольського твору в українській історіографії, примудрився видобути користь навіть з гадяцького міфу. Війни козаків з поляками мали підкреслювати важливу роль руського народу в імперії, а мирні договори козаків з польськими королями свідчили про те, що їх всерйоз сприймали поза межами Російської імперії та наділяли правами і привілеями, які тепер давали підстави претендувати на окремий статус. Обидва ці елементи плекали національну гордість української еліти”. “Гадяцькі умови, за «Історією русів», зводилися до наступного: народ руський походив з того самого сарматського племені, що й польський, і користувався під владою короля тими самими правами. «Верховним начальником» визнається козацький гетьман, він же командує військом і носить титул князя руського або сарматського. Право обирати гетьмана і воєвод належить винятково місцевій козацькій еліті («рыцарству»), інородці не допускаються. Договір гарантував «рыцарству и народу рускому» рівні права з поляками і литовцями, а «религия католическая руская или греческая» отримувала рівні права з «религиею католическою римскою или польскою».
    Що ж ми маємо назагал? В кінці ХVIII на початку ХІХ століття йшла боротьба козацької старшини за свої права, хоч вона майже не ідентифікувала себе з “посполитим людом”. Їй потрібно було заявити про себе, здобутки і права своїх предків, які більшістю були родом з козаків. “Історія русів” стала тогочасною історичною “Біблією”, яка була наповнена, як достовірними історичними фактами, так і рядом міфів. Зокрема нагадаю про міф скарбів Полуботка, який ще досі деякі “діячі” всерйоз обговорюють. Але водночас було створено інший міф: “про Полуботка, героя післямазепинської України, який волів померти у в’язниці, але не повстати проти володаря”, і “у довшій перспективі саме ідея, втілена в апокрифічній промові Полуботка, а не його міфічне золото, стали найціннішим заповітом гетьмана нащадкам”. “Історія русів” книга значною мірою антипольська, але польські часи використовуються, щоб продемонструвати заслуги козаків, їх майже шляхетський стан. І хоча автор “Історії русів” “намагався виторгувати козацькій старшині найкращі умови в рамках Російської імперії, а не поза нею”, він створив сам того не відаючи потужну зброю, яка запустила процес самоідентифікації цілої нації. Автор «Історії русів» чітко розділяв «природных» малоросів, великоросів, поляків і євреїв і “тим самим активно утверджував етнічну осібність свого народу. В результаті він створив класичний національний наратив: національні перемоги приписувалися героїчним вчинкам природних малоросіян, а поразки — диявольським підступам чужинців”. «Історія русів» звела докупи всі нитки козацького міфу. На сторінках цього твору козаки поставали нащадками києво-руських князів, мужніми оборонцями батьківщини від польського гноблення, вони заслуговували на особливе ставлення з боку російської держави, бо добровільно пішли під руку царя і воювали за імперію”. Такий підхід не міг не подобатись не тільки колишній старшині, але й звичайним обивателям. Представники всіх прошарків тогочасного українського суспільства знайшли у такій концепції свою самоідентифікацію, окремішність, приналежність до своєї нації.
    Чи потрібні нам і надалі міфи “Історії русів”? Певним чином так, але наше завдання не стати їх заручниками. Сучасна ідеологічна боротьба багато в чому ґрунтується на демонстрації недолугості чужої історії. Вважаючи, що “Історія русів” непогрішима в своїй правоті, ми створюємо для суперників ідеальну мішень, але якщо ми вправно займаємось деміфологізацією недостовірних фактів, залишаючи тверезий патріотичний наратив, ми цю мішень перетворюємо в пастку.
  • Н. Радченко
    13 апреля 2018 г.
    «История русов» в интерпретации профессора Гарвардского университета
    Я читал предыдущие работы Сергея Плохия, и потому не сомневался в покупке его новой книги. На этот раз целью научных изысканий профессора было выяснить, кто автор «Истории русов». И пусть окончательного ответа на этот вопрос он не дает, однако называет время, место, обстоятельства и среду, в которой, собственно, появился сие великое произведение. Вместо того, чтобы искать автора фигур бывшей Гетманщины, Плохий обращается к лицам, которые у других исследователей особого интереса никогда не вызывали. Более того, если в течение последних двадцати лет украинская историография пыталась сепарировать историю Украины от имперского прошлого, то автор наоборот, предлагает вернуться в имперский контекст истории Левобережной Украины. По мнению автора, в отличие от многих других народов России, потомки казацкой старшины были убеждены, что они не завоеванные подданные, а полноправные члены правящей имперской нации, даже больше, ее древнейший, аутентичный и главный компонент.
    Сама монография разделена на несколько частей. В начале Плохий описывает обстоятельства «открытия» рукописи «Истории русов», рассматривает публикацию 1846 года, ее интерпретации и исследования вплоть до 90-х годов прошлого столетия.
    Дальше идет собственное авторское суждение относительно данного вопроса. Как по мне, самая интересная глава - «В поисках мотива». Ученый обращает внимание на то, что анонимный автор целенаправленно избегает термина «Украина», считая его «польской интригой». Зато
    использует понятие «Малая Россия» и вводит термин «русы», сводя истории «русов», казачьего сословия и малороссийского дворянства к единому знаменателю.
    Не только содержание, но и форма монографии С.Плохия могут быть примером для восточноевропейских историков. Примером того, как можно избежать научной самоизоляции, а периферийную тему своих исследований сделать интересной для читателей. Для многих украинских историков, которые привыкли думать в духе народнической исторической парадигмы с ее постулатом об «угнетенном», «колониальном» статусе украинской нации в составе Российской империи, новая книга Сергея Плохия, бесспорно, станет открытием.
 

Характеристики  Козацький міф. Історія і націєтворення в епоху імперій

Автор
Сергей Плохий
Издательство
Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
Язык
Украинский
Год издания
2018
Переводчик
Николай Климчук
Количество страниц
400
Иллюстрации
Черно-белые
Формат
60х90/16 (~150х220 мм)
Переплет
Интегральный
Бумага
Газетная
Шрифт
Minion Pro
Тираж
5000
ISBN
978-617-12-4751-2
Вес
380 гр.
Тип
Бумажная
Исторический период
Новое время (XVI - 1918 г.)
 
Статьи о книге  Козацький міф. Історія і націєтворення в епоху імперій