Іван Мазепа один з найбільш відомих українських гетьманів. Окрім того він належав до найбагатших людей Європи свого часу. Будучи уже в поважному віці, коли російським царем став Петро І, гетьман Мазепа фактично став його вчителем, особливо у мистецтві вести зовнішню політику. Тому влада геть на ставала все міцнішою, а багатство тільки збільшувалося. Треба зазначити, що гетьман щедро витрачав кошти на підтримку мистецтва і зокрема будівництво храмів. Але для гетьмана Мазепи все змінилося напередодні Полтавської битви, коли гетьман з вірними йому людьми перейшли в табір шведського короля Карла ХІІ. Таким чином останні дні свого життя гетьман провів у вигнані, а в церквах які будувалися за його кошт колишнього гетьмана згадували як зрадника. Цікава історична праця намагається дати вичерпну відповідь на питання, чому гетьман який був дуже близьким до російського царя переходить на бік його ворога. Це питання залишається актуальним і в наш час, адже перехід гетьмана на бік Карла ХІІ дав привід російській влади прискорити знищення автономії українських земель. В той самий час ця подія свідчить доказом того, що за часів гетьмана Мазепи козацька верхівка не розглядала союз з Російською державою як постійний, залишаючи собі можливості вільної зовнішньої політики.

Ця книга, звісно, далеко не перша наукова біографія видатного українського гетьмана Івана Мазепи, але вона незвичайна і вигідно вирізняється на загальному тлі. Автором дослідження є Тетяна Таїрова-Яковлєва – відомий російський історик, який уже кілька десятиліть ґрунтовно вивчає добу Гетьманщини, передусім діяльність української козацької еліти. Перше видання «Івана Мазепи» так само з’явилося російською в межах популярної серії «ЖЗЛ». Ця обставина, ясна річ, дещо позначилася на змісті книги, адже Таїрова-Яковлєва зверталася в першу чергу до російського читацького загалу і, озброївшись конкретними фактами та джерелами, намагалася спростувати витворений царською пропагандою образ «Мазепи-зрадника», який у наших сусідів став уже канонічним. Авторка повсякчас полемізує із цим упередженим уявленням, змальовуючи свого героя як непересічну особистість, що волею долі стала на чолі держави (а гетьманська Україна фактично мала в Московському царстві статус автономної напівдержави, на тогочасному кордоні з Росією навіть митниця існувала) і діяла за напрочуд складних обставин. Водночас Таїрова-Яковлєва - це стороння спостерігачка, що так само байдужа до протилежних крайнощів деяких українських істориків, котрі намагаються довести, ніби Мазепа мало не від народження мріяв про незалежну Україну і лише з конспіративною метою прикидався вірним царським підданим. Авторка переконливо доводить: гетьман не бажав переходити на шведський бік, до останнього вагався і врешті-решт лише через безвихідь зважився змінити протектора. Отже, як прокльони на адресу Мазепи, так і романтична ідеалізація «борця за волю України» однаково далекі від дійсності. Запропонована дослідницею біографія добра тим, що дає змогу, позбувшись ідеологічних шаблонів, розгледіти живу людину, не позбавлену вад та сумнівів, але водночас щедро наділену талантами й чеснотами. Відповідно до вимог «ЖЗЛ», книгу було написано науково-популярним стилем, тому вона легко і добре читається, стане в пригоді не лише фахівцям-історикам. Відчувається, що Таїрова-Яковлєва відверто захоплюється своїм героєм: вона називає Мазепу «природженим політиком, обдарованим полководцем і дипломатом, відважною людиною». Взагалі слід взяти до уваги, що авторка упродовж багатьох років обстоює власне оригінальне бачення історії Гетьманщини, зокрема протиставляє державницькі прагнення частини старшини анархізмові козацьких мас і їхніх ватажків-популістів. Відповідно до цієї концепції, Мазепа постає на сторінках книги видатним державником, що переймався майбутньою долею батьківщини та найкращих її синів, натомість опонентів гетьмана (кошового отамана Сірка, Петрика, Палія, січове товариство загалом) змальовано доволі темними барвами, хоча вони вважалися улюбленцями простого народу. Певна суб’єктивність не завадила Таїровій-Яковлєвій ґрунтовно опрацювати і осмислити джерела. Особисто для мене цікавою та новою виявилася її інтерпретація обставин приходу Мазепи до влади. На думку авторки, звичне для історіографії обвинувачення Мазепи в інтригах проти Самойловича є абсолютно безпідставним, адже Івана Степановича по суті поставили перед фактом і особливого вибору за тих обставин він не мав. Мазепу фактично «призначив» гетьманом всесильний тоді князь Голіцин, фаворит царівни Софії. Його вибір зумовлювався тим, що Мазепа, виходець із Правобережжя, довгий час лишався для лівобережної старшини чужинцем, не мав серед неї підтримки, а отже, за задумом князя, мусив стати слухняним пішаком у руках свого московського протектора. Та не так сталося, як гадалося… Звісно, найцікавіша частина книги – поворот українського гетьмана від Петра до Карла. Таїрова-Яковлєва переконливо доводить: про зраду в цьому разі мова йти не може. Мазепа був украй невдоволений початком Північної війни, яка не обіцяла Україні жодних вигод, зате коштувала козацькому краю багатьох людських жертв і значних матеріальних витрат. Проте, не поділяючи далекосяжних задумів царя, гетьман сумлінно виконував свої обов’язки васала. Становище драматично змінилося, коли в 1707 році Петро і Меншиков оголосили на нараді в Жовкві про намір знищити автономію Гетьманщини, перетворивши українські полки на звичайнісінькі провінції Російської імперії. Мазепа і старшини розцінили подібний крок як кричуще порушення попередніх угод Війська Запорізького із Московським царством. Тож з погляду тогочасного права й моралі зрадником виявляється саме Петро, а не Мазепа, адже Петро знехтував своїм обов’язком гаранта козацьких вольностей. А якщо сюзерен зневажає васала, в останнього з’являється повне право шукати собі іншого сюзерена…. Вигадкою російської пропаганди є твердження, нібито переважна більшість старшин та духовенства відцуралася Мазепи й він заручився підтримкою лише малої купки зрадників. Насправді союз гетьмана зі шведами цілком відповідав тодішнім настроям української еліти. Інша річ, що деякі полковники (Скоропадський, Полуботок) фізично не могли з’єднатися з гетьманом, бо їхні полки перебували або за межами України, або в оточенні російських військ. Також гнітюче враження справило на всіх варварське спустошення росіянами Батурина. Ця акція налякала багатьох старшин, які спершу підтримали Мазепу, але потім повернулися до царя. Висловлюючись сучасною мовою, інформаційну війну Мазепа Петрові програв цілковито, що не останньою чергою зумовило невдовзі й військову поразку. Читати останній розділ книги важко, адже розумієш: гетьман і разом із ним Україна опинилися тоді в глухому куті і шансів на щасливіший фінал, мабуть, не було. Втім, я не вважаю самопожертву Мазепи та його соратників даремною. Своїм спротивом вони примусили російських імперіалістів діяти обачніше, загальмували ліквідацію автономії Гетьманщини майже на ціле століття. Загалом книга Тетяни Таїрової-Яковлєвої «Іван Мазепа» дуже сподобалася мені як змістовно, так і за формою, отримав від неї велике задоволення. Чудово, що в книзі досить багато ілюстрацій й усі вони доречні, добре узгоджуються з текстом (портрети дійових осіб, фотографії храмів тощо). Однак українське видання має одну вельми прикру ваду, про яку не хочу мовчати. Саме вона не дозволила мені поставити книжці максимальну кількість зірок. Переклад рясніє русизмами, вочевидь, він не вичитувався фаховим редактором-філологом. Деякі помилки просто-таки кричущі і їх назбиралося аж надто багато як на солідне видання. В окремих випадках виникла підозра щодо механічного перекладу через Гугл, наприклад: «більшість жителів твердо дотримувалися православ’я і влади росіянина царя» (сторінка 127). В оригіналі, вочевидь, було «русского царя», тобто російського. Трапляються навіть зовсім незбагненні абракадабри, приміром сенс цього речення: «наказувалося бути дуже обережним, стояти в «міцному місці3ц21ммії ч» (сторінка 192) зостався мені незрозумілим. Свідчень подібного недбальства у книзі чимало, хоча зазвичай вони менш кричущі (найбільше муляли численні русизми, а ще «і» замість «ы» у цитатах з російськомовних джерел). Помилки загалом не заважали сприймати зміст монографії, але псували настрій і хороше враження від неї. Я завжди був і є палким прибічником того, що за наявності вибору потрібно віддавати перевагу україномовним версіям книг, тому, незважаючи на ляпи, тішуся появі українського перекладу «Мазепи» та закликаю купувати саме переклад, а не російський оригінал. Водночас вважаю таке ставлення видавництва до читачів неприпустимим. «Фоліо», на жаль, вчергове підтвердило репутацію видавництва, яке більше дбає про кількість книжок, аніж їхню якість. Наостанок хочу окремо подякувати Yakaboo за можливість придбати та прочитати цю книгу в електронному форматі.

Тетяна Яковлєва - знана дослідниця українського козацтва з Петербургу. Тому історики-професіонали знати її праці зобов’язані. Книга про Мазепу була для мене цікавою насамперед тому, що я за фахом теж історик. Якщо Ви цікавитеся постаттю Мазепи й прочитали про нього чимало, в цій книзі Ви не знайдете якихось революційних речей. А от для росіянина монографія Яковлєвої дійсно є відкриттям. Так, дослідниця не вішає на нього всіх собак й не робить його дияволом, проте не слід говорити про те, що Мазепа в книзі - відчайдушний борець за незалежність. Ні, його показано як живу особистість, як політика і державного діяча, як егоїста. А як може бути інакше? Хіба державний муж не повинен любити себе? Особисто мені книга припала до душі. Все було б просто чудово, якби не переклад та недосконале оформлення! Все-таки перекладати подібні роботи має не історик, в філолог, бо в тексті дійсно є достатньо русизмів та суржикову. Але найбільше лихо - це цитати російською мовою, де замість ы написано і. Якщо закрити очі на редакторські огріхи, то книга - пречудовий дарунок: білий папір, достатньо світлин, яскраві образи.