Всі шкільні роки я слухала про "велікую рускую літературу" від викладачки української мови і літератури (яка, свого часу, пройшла перекваліфікацію з викладачки рос. літератури). Не одну годину я вислуховавала про геній булгакова, і чому ми всі маємо прочитати "майстер і маргариту". І навіть зараз, після повномаштабного вторгнення, знаходяться люди, які стверджують, що ми не можемо відмовитися від російської класики, бо це важлива частина культури. Так ось, "За лаштунками імперії" - це детальний і ґрунтовний розбір, який по фактам, без емоцій розтоптує "велікую рускую культуру" і повертає її в те болото, з якого вона свого часу вилізла.

Книга, яку має прочитати кожен українець! Особливо, якщо ви маєте комплекс меншовартості та проти того, щоб російську літературу прибрали зі шкільної програми. Читати, якщо вважаєте, що українська література слабка, нудна і нецікава. Читати, якщо обожнюєте українську літературу - тут ваша любов тільки виросте. Так, на відміну від інших книг Віхоли, цю читати було важко. Особливо, якщо ви не філолог. Так, іноді я відчувала себе тупенькою. Були моменти, коли я перегортала декілька сторінок і розуміла, що в голові не лишилося нічого з прочитаного. Але я перечитувала і йшла далі! Це есеї про літературу, про наших і наших під знаком питання письменників і поетів. Про те, як їх знищували і не давали писати щось вартісне. І про те, що вони все одно писали. Чому читалося важко? Бо тут розбиралося багато творів, яких я не читала чи читала дуже давно, ще в школі. Але коли я дійшла до розділу про Забужко і її "Музей покинутих секретів" і "Рекреацій" Андруховича, я змогла насолодитися книгою сповна. І склала собі список книг до прочитання, щоб потім ще раз перечитати окремі есеї. Тож раджу!

Видавництво "Віхола" позицінує свої книги як прості, мудрі і доступні, де автори популяризують те, що актуальне і цікавить нас, але відлякує страшними і незрозумілими назвами. Такою є і книга "За лаштунками імперії" відомої літературознавиці і феміінстки Віри Агеєвої. У формі есеїв вона розкриває, що з часу, коли Російська імперія завоювала українські землі і стала для них метрополією, в українській літературі розпочався антиколоніальний дискурс, боротьба за збереження національної ідентичності, колективної пам'яті та спільних цінностей. Відповідно вже в літературі ХІХ століття сформувався образ чужинця, "іншого" - москаля, як уособлення загрози й руйнації, втілення деструктивних для українського соціуму сил. Звертається авторка і до постатей різних письменників: і Миколи Гоголя, у випадку якого бачимо зміну мови й тожсамості, перехід в іншу літературу; і Миколу Хвильового, який гостро заявляє і пропонує фактично антиімперський маніфест, що українська література не меншовартісна, тому повинна взяти курс на європейське, а не російське мистецтво; і про багатьох інших. Цікавим є і есе, яке наочно ілюструє, що гуманізм будь-якого російського письменника закінчується на питанні права українців бути іншими і самодостатніми. Аналізує авторка і культурний процес ХХ століття, коли в умовах повного тоталітарного контролю, єдиною зброєю українців залишалося слово. Загалом враження від книги цілком позитивне: талановито, доступно, пізнавально і цікаво, а до того ж актуально у світлі повномасштабної війни з Росією.