Цю книжку, мабуть, можна було б назвати книжкою вибраних віршів. Якби при цьому знати, з чого саме авторові довелося вибирати. Я цього не знаю, тому не вживатиму більше помпезно-громіздкого визначення «книжка написаних художником вибраних віршів». Просто запам’ятаймо той важливий факт, що найдавніший вірш цієї збірки датується 1983 роком, а в останньому йдеться про коронавірус та «ранні сутінки бога». Як пише сам автор, «так довго я живу на білім світі, що пережив поета Євтушенка». І річ тут, звісно, не в Євтушенкові: йдеться про часову тяглість майже у сорок років, протягом якої (тяглості) чи яких (сорока років) писалися ці тексти. Час не міг на них не позначитись. І ігнорування нами часу та його духу теж не може не позначитись на прочитанні цих текстів.

Отже, маємо такий собі ліричний щоденник (ще один сумнівний термін), який доволі чітко й яскраво свідчить про зміни настроїв та зовнішніх обставин, але також і про певну авторську стабільність в іронічному та критичному сприйнятті реальності. Щоденник цей писався, схоже, не надто регулярно, в ньому багато пауз, повітряних ям і розривів. А втім, навіть із урахуванням усіх цих пауз, навіть із розумінням того, що вміщені тут вірші писалися за різних політичних режимів (навіть більше: за керування різних генсеків та президентів незалежної країни) і суспільних умов, збірка ця залишає химерний і гіркуватий присмак свідчення про щось, що виходить і поза межі поезії (поезія ж часто не пояснює навіть себе саму, погодьмось), і, тим паче, поза межі політики. Ми можемо лише відчувати, як із часом змінюється інтонація поета (чи художника – як вам зручніше), як змінюється його ліричний герой (і його лірична героїня, безперечно, теж), як, відповідно, змінюється контекст, у якому ці вірші пишуться, як змінюється ландшафт за вікном, як змінюється погода на морі, як змінюється мова (а вона змінюється, так, – і це, можливо, найцікавіша трансформація!). Що нам потрібно, аби це відчути? Всього лише трішки уваги. І трішки самоіронії.