Після мого знайомства з “Страшенно голосно і неймовірно близько” я з безмежним пієтетом ставилася до Фоера. Після “Everything Is Illuminated” кредит довіри до автора, здається, похитнувся в сторону від'ємного балансу на моїй літ.картці. Анотація спокушає нас нетривіальною історією пошуків українського коріння своєї родини молодим американським письменником єврейського походження. До того ж з натяками на автобіографічність! Фоерівський літературний первісток паралельно розповідає три історії. Перша: своєрідний роуд-муві з елементами бек ту USSR, де 20-річний американський студент, озброєний вицвілою фотокарткою, розшукує на теренах нашої з вами батьківщини загадкову жінку Августину, котра за чутками, врятувала його діда від нацистів. Друга історія: епістолярна, оформлена у вигляді листів до Фоера від його українського гіда і такого-сякого перекладача Алекса. І, нарешті, третя: фантасмагорична історія загадкового міста Трахімброд, де і відбувалися трагічні події пов'язані з дідом головного героя. Подейкують, що перше речення свого роману Фоер писав цілий тиждень. А наступні 280 сторінок на куражі за місяць. Що ж.. у підсумку в нього вийшла доволі химерна книга. Котра викликала у мене двоякі почуття. Варто відзначити, що одна з головних проблем роману полягає в тому, що він неможливий українською мовою. Лінгвістичні американські гірки, котрі слугували кістяком гумору оригінальної книги просто неможливо було передати у перекладі. І це відчутно впливало на занурення в історію. Та найбільшою ж проблемою для мене була так звана “клюква”. Стереотипність з якою, часом, зображено Україну і українців, викликала у мене нестримне обурення. Ну відмовляюсь я вірити в те, що наш закордонний друг залишився голодним, тому що кухар у місцевій кафешці не міг запропонувати жодної страви без м'яса. Книга наче і просякнута якою-не-якою любов’ю до України. Але вона якась поблажлива, чи що… Може я доскіпуюсь і це історія на кшталт “правда очі коле”. Але ж так не хочеться щоб серед іноземців поширювався наратив про якусь незграбну, недолугу Україну…

Цю книгу я починала читати двічі. Перша спроба закінчилася на 1/3 книги. Оскільки читала електронний варіант, просто губилася в усьому, нічого не розуміла, намагалася повертатися, перечитувати і ще більше заплутувалася. Врешті здалася і відклала. Вдруге вже мала в руках паперовий варіант. Спробувала знайти, де зупинилася, але зрозуміла, що так не піде і почала спочатку. Не можу сказати, що вона стала мені аж так зрозумілою з другої спроби, але прочитала я її швидко і з цікавістю. Спочатку намагалася тримати в голові часові сюжетні лінії, а потім якось розбила собі книгу на невеликі оповідання і оцінювала, раділа, сумувала, тривожилася, ненавиділи, дивувалася уже конткретному епізоду. Книга химерна. Вона схожа на привида, який блукає в часі з сьогоднішнього до минулого, з минулого в майбутнє, з майбутнього у сьогодення. Блукає в пошуках якоїсь лише йому зрозумілої істини, знайшовши яку, перестане бути привидом, набуде визначених обрисів і заживе, зрештою, повноцінним життям. Книга інтригуюча. Вона, мов плітка про чужу сім"ю, яку почув, їдучи в переповненому старому напіврозваленому автобусі. До тебе долинають окремі репліки, навіть можна почути шматок історії, а потім гудіння мотору глушить голоси і коли до слуху знову долинають слова, розумієш, що ой як багато почути не вдалося. І додумуєш, дофантазовуєш, домудровуєш. Книга розпачлива. Тут немає щасливого зазкінчення. Тут повно розлук, нещасть, сліз, болю, журби, знущань і смутку. І є спроба показати все це у гумористичній манері (щоб не було так боляче?) Тут багато сексу, різного-трепетного, ніжного, спокусливого, насильного, огидного, загадкового. Та й книга-загадка. Не вірите? А прочитайте!