Хоча книжка тоненька, але вона зуміла мене затягнути з головою, викликаючи різні емоції під час прочитання. Сама історія схожа на старий клубок ниток і для того, щоб розплутати його треба прикласти деяких зусиль. Дія твору відбувається у двох часових вимірах – 2017 рік (сучасність) та грудень 1992-го, хоча й ретроспекцій у минуле не дуже багато впродовж книги. Головний герой – письменник Тома живе в США і не хоче згадувати подій, які відбулися рокової ночі 19 грудня, які умовно розділили його життя на до і після. Адже тоді, як стверджували усі ЗМІ та кожен пліткар, дівчина, у яку він був закоханий, 19-річна студентка Вінка Роквел мала роман зі своїм вчителем філософії Алексісом Клеманом та втекла разом з ним (умовно - від осуду суспільства). Тома ось вже 25 років не вірить у цю версію, адже він точно знає, де в ту ніч був викладач та де він зараз. Тома не має наміру повертатися на свою батьківщину, але все ж новина про зустріч випускників ліцею та про намір дирекції знести старий спортзал змушує його змінити свої плани. Що ж таке заховане у тих стінах, що протягом 25 років нагадує про злочин, який він вчинив 19 грудня 1992-го? Персонажі цієї історії стали для мене умовно винними – вони ніби і всі є злочинцями, але на правду, ніхто за великим рахунком не винен. Те, що вони разом опинились в цій ситуації наче склалось за вищим фатумом. Адже одна подія накладається на другу, але учасники не знали одне про одного, і впродовж довгого терміну були переконані, що вони самі несуть цей хрест. Можливий спойлер. Єдиний, кого мені стало шкода – це все таки той викладач філософії Алексіс. Він не був винен в чомусь, але в його життя втрутився роковий збіг обставин. Загалом історія цікава, сюжет динамічний та напружений, гарно прописаний. у мене не було відчуття, що мене з одної картини без пояснень різко кидають в іншу, все деталі сюжету були гармонічно поєднані. Тепер хочу і надалі знайомитися з творчістю автора.

Тоненька книжка, в якій простими словами автор зумів вмістити дуже великі речі! Чомусь, дивлячись на обкладинку й прочитавши анотацію, я подумала, що ця історія буде про жорстоких підлітків, які донімали незвичайну дівчинку поки випадково її не вбили, а потім все життя тряслися від жаху й намагалися знайти собі виправдання. І я помилилася. Історія вийшла набагато складнішою, сповненою різних відтінків і тонів... і це просто круто! Те що я собі науявляла це дуже плоско й однозначно, а що буде, якщо я вам скажу, що тут ніхто не винен або майже невинен і сама жертва тут якби невинна але навіть не на 50%... Ба більше: жертва як і вбивство тут далеко не одне! В цій книжці все на своїх місцях і цитати перед главами, і стиль, і сюжетні повороти навіть другорядні персонажі, які з'являються лише один або два рази за всю розповідь і ті мають достатньо об'єму, щоб не стояти просто картонними деревами на фоні! Книжка на рідкість кінематографічна! Я читала і наче була присутня при цьому всьому, бачила пилинки, що літали в повітрі, відчувала тепло сонця... Ви можете прочитати її буквально за один вечір чи їдучи в потязі, що я вам і рекомендую зробити!

Як автор за усього лише 288 сторінок (насправді трохи менше) зміг змусити мене настільки прив'язатися до героїв, настільки зануритися в історію, стільки відчути скільки не можуть інші й за 500 і за 700 сторінок? Книжку можна прочитати за один-однісінький вечір, але я, прочитавши половину за один, чомусь вирішила решту смакувати цілий тиждень (і це ні в якому разу не зауваження). Головну тезу цієї книжки, як на мою думку, можна сформулювати так "На жорстокість здатний кожен" там навіть наводиться подібна цитата. Чи справедливо те, що вбивці не понесли покарання? Чи може вони були покараними вже довгі 25 років? І в книжці піднімається саме друге питання, адже дуже важко жити з цим відчуттям, а якщо точніше це просто нестерпно, це означає бути огидним самому собі, носити пустку в серці, постійне тремтіння в руках, бо ти, можливо, і намагаєшся все забути, а руки точно пам'ятають як вбивати людей. Також не менш важко покривати вбивць - не буває і дня, щоб твій мозок не нагадав тобі про це. Ще одна теза звучить як "Не засуджуй". У вас можуть виникнути питання з приводу розв"язку цієї історії, але, мабуть, їх треба залишити невирішеними, адже у вас банально немає досвіду (і слава Богу!), щоб щось засуджувати. А ще автор тут говорить про людей, чия проблема полягає в тому, що, дивлячись на них, ви не бачите їх майбутнього, мовляв вони, наче падаючі зірки, їм просто не судилося перейти рубіж 20 років. Мене від цих слів аж покоробило всередині, адже він зміг висловити те, що я відчувала по відношенню до деяких моїх знайомих, але не могла собі пояснити. Впевнена, ви також таких людей знаєте. І таких речей тут багато. Зазвичай, такі книжки не для перечитування, але мені здається, що я ще її перечитаю... До речі, переклад просто чудовий! Я точно прочитаю ще одну книжку Гійома Мюссо, якщо вона також мені сподобається, то він офіційно мій улюблений автор!