"Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими". Саме такою ніцшеанською тезою хочеться почати розповідь про цю книгу. У ній ідеться про юриста та волонтера Валерія Макеєва, котрий пробув у полоні терористів так званої «ЛНР» 100 днів. Це ув’язнення стало основою для книжки, особливого публіцистичного документу про російсько-українську війну в XXI столітті. Тортури, знущання, катування, жорстоке побиття, приставляння пістолета до скроні, психологічний тиск, жахливі побутові незручності – це неповний перелік усього, що доводиться терпіти нашим українським бранцям. За офіційною статистикою, сепаратисти ув’язнили близько 200 українських вояків, але справжню цифру, звісно, не скаже ніхто. Адже правда незручна для політиків, у цій великій політичній грі між Києвом і Москвою прості люди лише пішаки. Книжка Валерія Макеєва, досвід стоденного ув’язнення в Ровенківському підвалі відсилає нас до феномену українського дисидентства, його, так би мовити, таборового виміру. Те, що свого часу пережили Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, Левко Лук’яненко та багато інших. Звичайно, я не ставлю Макеєва у один ряд із цими діячами, тут не йдеться про часові рамки ув’язнення, або внесок у розвиток культури. Ідеться саме про опір системі, українській корумпованій та постсовковій системі, яка руками терористів спробувала знищити громадського активіста та волонтера Макеєва. Унікально, але цей полон, читання книги відкриває очі на просту істину: не всі по той бік барикад погані, не всі наші хороші. Під час перебування у підвалі у волонтера Макеєва стався серцевий напад. У лікарні йому допомагали просепаратиські лікарі, кажучи, що вони його ненавидять, але з тим вони принесли теплий одяг, книжки. Ополченець-шахтар дав фірмову ахметівську футболку «ДТЕК» і шахтарську робу. Один із охоронців приніс у камеру Макеєву станок для гоління. Це може побутова дрібничка, але в тих умовах – дуже потрібна річ. Багато в книжці історій про ополченців, які із «патріотичних» міркувань пішли захищати Донбас від бандерівців, яким просто нема що їсти, які за рахунок цієї війни намагаються вирішити особисті питання, себто втекти від сімейних проблем або від сплати кредиту в банку. Є такі, які задають Макеєву цілком, здавалося б, риторичні питання, на які складно відповісти: «Валерчик, ну чего меня терористом называют? Жрать мне нечего – вот и пришел сюда, в ополчение» (с.59); «В ополченців «ДНР-ЛНР» бувають складні запитання, на які непросто відповідати. Коли мене затримали у Волнухиному (за півтора десятка кілометрів від Луганська), командир одного підрозділу… поставив мені просте запитання: «Ти там хлопців зі Львова на блок-посту в Лутугино бачив? І які питання? Вони зі Львова прийшли бомбардувати мій Луганськ. Я тут живу, тут живе моя сім’я. Які питання до мене, чому я взяв у руки зброю?»« (с.77). Якщо говорити про «наших», то є тільки один епізод, коли автор в’їхав у Лутугине 15 серпня, то побачив… декілька груп п’яних українських вояків. Автор книжки «100 днів полону…» хотів присоромити вояків, мовляв, не личить героям випивати, адже їх підтримує увесь світ, потім озброєні чоловіки почали з’ясовувати стосунки. Хоч у іншому місці автор говорить, що у ополченців постійно відбуваються тотальні, некеровані п’янки. І їхні дії закінчуються бійками, сварками, стріляниною. Себто все не так просто, коли ситуацію бачиш на власні очі, усе не так однозначно, як показано це в телевізорі. Кожна ситуація у цьому конфлікті вимагає неоднобокого висвітлення, а детального спостереження та вивчення. Тільки за таких умов можлива неупереджена оцінка воєнного лихоліття в Україні у XXI cтолітті. Філософи стверджували, що нема абсолютного зла, так само і абсолютного добра. Люди залишаються людьми будь-де: чи це війна, чи мирне існування. Чому виникла ця війна? У чому її витоки? Існують безліч думок політологів, військових стратегів, політиків, громадських діячів. Думаю, ми свого часу не почули Донбас, закривали очі на його проблеми. Наша глухота й нездатність налагоджувати контакт із людьми іншої ментальності й світосприйняття, із людьми, які живуть на території України, але духовно й ментально не є українцями – призвели до цього конфлікту. Адже там, де нема України, її кодів та символів, історії та традицій, мови та звичаїв, то на цьому місці буде інша культура, зовсім інша історія і її символи. І ми з екранів телевізорів спостерігаємо, як нищаться будинки, вмирають українці із обох боків, діти стають сиротами, їхні батьки інвалідами, населення бідує і голодує, знищується генофонд української нації, руйнуються підвалини культури й духовності. Тільки зараз ми почули голос волаючого у пустелі, тільки нещодавно почалася українська експансія на Схід, на звільнені від ворога території. У Біблії, яку дуже часто цитує Макеєв, написано: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає» (Євангелія від Матвія 13:9). Отож, маємо чути Донбас, так само і ті, хто там, мають слухати, розуміти і прийняти усім серцем Україну. Інакше ця війна надовго, інакше й надалі литиметься кров і в ирій піде не одна Небесна Сотня.

Несколько дней назад заехал в один из магазинов в Черкассах. Купил все необходимые продукты и отправился на кассу. Дожидаясь своей очереди увидел на стелаже с жевачками стопку книг. Заинтересовало. Присмотрелся ближе. На обложке красного цвета было написано "100 днів полону або позивний 911". Чуть ниже подписано Валерием Макеевым. На обратной стороне было фото, да, точно тот самый Макеев, которого продержали в плену на Донбасе. Посмотрел на цену - символичных 25 грн, купил. По воли случая пришлось в этот же день лечь в больницу. Это я клечь в больницу. Это я к тому, что появилось свободное время и я смог спокойно прочитать книгу. Сперва казалось ну что там можно нового для себя узнать.. . телевизор то все смотрим- все знаем. Но все оказалось немного иначе. Скажу сразу, книга, правда небольшая и всего 127 страниц, пошла на легке. Прочитал за неполных 5часов. Что сказать.. . История оказалась очень позновательна. Чуствуется конечно много недосказаности, темы задеты только поверхностно но и того достаточно, что бы понять и осознать хотя бы малую, но правдивую частицу того, что происходит ТАМ. Читал с интересом - некоторые места перечитывал по несколькно и того достаточно, что бы понять и осознать хотя бы малую, но правдивую частицу того, что происходит ТАМ. Читал с интересом - некоторые места перечитывал по несколько раз, очень позновательно. Дабы не вникать в подробности и не раскрывать все карты ибо пишу с телефона, в больнице к сожалению еще нет вай-фай, просто советую всем перечитать эту, небольшую по размеру, но масштабную по смыслу, книгу. Вам обязательно понравится. Отдельное спасибо Валерию Макеееву.

Ця книга стала для мене справжнім відкриттям виміру, що існує за кількасот кілометрів, зі своїми законами виживання, зради, мужності та надії. В цьому світі можна і не вижити. Та Валерій вижив і талановито, мужньо і щиро написав про це. На останній сторінці книги написано, що це публіцистичне видання. Ні! Це художньо-публіцистичний твір, трохи нетиповий, та зі своїми : фабулою, розвитком подій, кульмінацією. Після ознайомлення з яким залишається відчуття власного переосмислення гарячого подиху часу, катарсису. Це болючий текст-пам’ять. Як пише автор : «... пам’ять зовсім не пам’ятник. Вона жваво спонукає міркувати про те, що відбувається у нашій країні, у світі. Примушує шукати відповіді на складні питання...». Такого я ще про сьогодення не читав. Такого не читала ще Україна. Книга за своїм розвитком разом з героєм-автором, веде по Сходу України, по воєнному Сходу, по дням полону і ми услід за героєм приміряємо на себе Таке сьогодення, Такі реалії буття. Ми начебто перепровіряємо власні душевні сили на випробування, катування і видкриваємо багато чого нового в собі. На тлі інформаційного тиску на наші мізки в сучасному інфо-просторі України, де йде війна за наші душі, затята війна і переважна більшість уваги надається то критиці майже «зрадника» президента, що поступається інтересам України та аргументам у відповідь, що «гармати та автомати мовчать», а хто критикує той є п’ятою колоною ворога, ми услід за незламаною волею автора книги починаємо більше міркувати про це воєнне існування з позиції третьої сили. У автора декілька варіантів третьої сили. Перша і друга сили зрозумілі – безпосередні вороги. Та третя сила таки реально є. Це ті, хто теж впливає на війну. Це також і всі ми у її сприйнятті, у сприйнятті того, чого взагалі чекаємо далі. Як пише автор «Найреальніша «третя сила» - це народ, середній клас, робітники, жителі сел. І селищ. Насправді, я не побачив, що нам ділити». І далі : « У цій війні дуже багато незрозумілого і абсурдного, що не вписується в традиційне уявлення воюючих між собою сторін.» Я, а зі мною і багато інших, зловлять себе на думці, що «традиційне уявлення» ця книга значно корегує, змінює, дає багато вимірність мисленню про це. Нас, патріотів-укрів, не дуже переймає, що Нас переважно Та сторона вважає «бандерами», «укропами» і т.д. Нас переймає гіркота поразок під Іловайськом, гіркий кінець захисту «кіборгів» Донецького аеропорту, події під Дебальцево, де виявилася непідготовленість до захисту. Нам багато що гірчить. Нам багато що болить на тлі постійного підвищення цін на газ, електроенергію, воду, ліки, продукти і «турбота» уряду, що підвищує нам пенсії на 100 грн., вкравши у нас тисячі вже більше дратує. Ми переходимо все більше до гніву. Ми теж в «полоні». Але ... Уявимо, що не було принизливих поразок під Іловайськом і Дебальцево... Все ж це не перекреслює проблеми : Якою надалі бкде Україна? В стані безкінечної війни чи у пошуку миру у своєму часі? І тут хочеться зауважити, що книга «100 днів полону...» працює на пошук миру. На загальну миротворчу позицію Президенту, на пошук подальшого мирного життя киян, львів’ян, черкащан з луганчанами, а не з «лугандонами». Бо війни врешті-решт минають, чим скоріше, тим краще. І треба більше думати як вийти з полону «агресії-війни». І думати про це повинні всі : і Президент, і Верховна Рада, і ми - «третя сила». В цьому плані, книга Валерія Макеєва, книга-дзвін, книга-набат, книга-застереження і очищення від бруду війни. Її терміново треба передруковувати, перевидавати, рекомендувати до ознайомлення в школах та інших навчальних закладах до факультативного освоєння по темі : «Письменники-земляки. Люби та знай свій рідний край». Любити та знати як триматися за власну гідність, за надію на краще, за волю до життя – цим дихають дивовижні, живі сторінки цієї книги, що як на мене просто сенсація в нашому літературному сьогоденні. Автор хоче : «Приносити радість в дім інших». «Або хоча б давати ясність ситуації... Заради цього варто ЖИТИ». В інтернеті зараз багато згадувань про цю книгу. Характерна така за адресою : spin.net.ua/20150703/24703/«2 липня 2015р. у приміщенні Харківської обласної організації Національної спілки письменників відбулася чи не найнезвичайніша презентація – презентація книжки Валерія Макеєва «100 днів полону, або позивний «911»... Властиво, вийшла не презентація, де зазвичай розхвалюють автора, а жвава розмова тих, хто хоче жити у власній щасливій країні». Ще і ще раз акцентую – книга поглиблює розуміння волі та гідності людських чеснот, тяжіння до миротворчого процесу в Україні, (знову згадуються сучасні зусилля Президента в цьому напрямку), книга вириває нас із суєти суєт звичайних хвилювань і робить трохи мудрішими та терпимими, виваженішими. Хочу побажати книзі і авторові йти до свого читача і нести позитив людям.