Молодий письменник-початківець втомлений відмовами видавництв вирушає на таємничий острів Бомон. Цей острів завжди вважали скарбом, що потрібно захищати. Тому туристам тут були не дуже раді. Але Рафаель отримав роботу у місцевій книгарні та вважає, що саме він здатний розкрити певну таємницю. Однією з таємниць острова є Натан Фоулз. Письменник, який втік на острів та став відлюдником на піку своєї популярності. Таке відлюдництво, на перший погляд, схоже на втечу Селінджера, але Натан Фоулз має свій секрет і свої причини. Тим часом на острові стається вбивство, яке шокує жителів своєю жорстокістю. Що приховує острів? І чи потрібно Рафаелю розкривати чужі таємниці? Весь сюжет книги закручений навколо письменників та книг, тому мені було цікаво. Такі книжки мають свою атмосферу. Коли хочеться чогось легкого, але й цікавого, тоді я беру в руки книжки Мюссо . І кожна його книжка цікава, і я з задоволенням перегортаю сторінку за сторінкою. «Таємниче життя письменників» – це маленька за обсягом історія, але вона захоплює читача і тому читається за вечір;)

Це надзвичайно атмосферна книга, хоча й маленька. Я занурилася в неї відразу і відчула той плин життя на острові, де всі знають один одного і живуть у своєму ритмі. Острові, де не надто люблять чужаків, острові, що має свої таємниці. Рафаель з його ідеєю віднайти відомого письменника-відлюдника, що допоміг би йому вдосконалити власний твір, чомусь відсилав мене в часи Макса Пенкінса. Часи, коли одночасно жили й творили письменники, що зараз мають всесвітньовідомі імена. Тому спочатку я вважала, що книга Мюссо буде щось зі стилю настанов і життєвих розмов між двома авторами. Та не тут то було! Коли на острові стається подія Х і запускає ефект доміно, я читала і не розуміла, що тут відбувається. Ось мить назад все було спокійно, а от буря, що загрожує змінити острів назавжди. Сам Фоулз (письменник-відлюдник) він став для мене приємним нагадуванням про іншого такого ж персонажа з "Тінь вітру" Сафона і я вже почала подумувати, що в книзі може з'явитися містика, але обійшлося без неї. Кінець книги залишив по собі дещо змазані відчуття й враження. Наче авторові набридла ця історія і він її по-швидкому згорнув. Загалом, хороша книга для одного вечора.

«Старі гріхи відкидають довгі тіні» - це прислів’я цілком могло б стати епіграфом до нового детективного роману Гійома Мюссо. Події «Таємничого життя письменників» розгортаються на прекрасному середземноморському острові, де поселився відлюдником знаменитий романіст, що відмовився від письменництва без жодних пояснень і 20 років таки не брався за друкарську машинку. Як виявилось, і його відлюдництво, і жорстоке вбивство жінки, що сколихнуло пасторальне життя острова, і інтриги журналістки, що хитрощами добивається зустрічі із письменником, і намагання письменника-початківця поспілкуватись із своїм знаменитим кумиром – все це зав’яжеться у смертоносний вузол давніх трагедій, злочинів, таємниць, випадковостей і збігів. Загалом твори цього французького романіста мають високі рейтинги, і мушу визнати - вони цілком заслужені. Для мене це перший роман цього автора і я однозначно продовжу знайомство з його творчістю і точно рекомендуватиму до прочитання. У прочитаних мною відгуках про нього частенько зустрічався вираз «читається легко». Така оцінка абсолютно справедлива, але не повна: текст цікавий, мова багата, сюжет інтригуючий, композиція вибудувана майстерно. В романі досить багато відсилок до культурних явищ (література, музика, кінематограф). Якісь впізнаються, якісь, в силу заточеності їх головним чином на французький літ процес кінця ХХ ст. – ні. Спасибі тій добрій душі (перекладачу або редактору, я думаю), яка потурбувалася про зноски із короткими поясненнями. Переклад, до речі, порадував. Для мене головним задоволенням історії стала не детективна інтрига, хоч вона і добряче закручена, а загальний «післясмак» від тексту, та сама «легкість», буквально зримість атмосферності середземноморського острова і його мешканців, майстерність, із якою виписано характери – лаконічно і ємно, прекрасний мікс іронії і інтелектуальності, переконливість деталей. А от фінал із цим настроєм дисонує своєю похмурістю (не те щоб геть зовсім, навіть хепі-енд присутній, та й дивно чекати постійного «позитивчику» від історії з убивством), та все ж перепад настрою роману помітний. Крім того, книгу приємно тримати в руках – гладенька яскрава палітурка, яскраві кольори оформлення, а от сам томик міг бути і замашнішим, бо його дрібнуватість залишає відчуття «і це все»? Загалом – автор цікавий, а книга варта прочитання