Я дуже чекала на вихід «Прихистку» і була впевнена, що ця книжка отримає від мене щонайменше 9/10. Мені подобалася її концепція, обкладинка, я очікувала чогось цікавого й глибокого — історії про дітей 12–13 років, які знаходять свій дім, поступово облаштовуються, знайомляться з правилами та відкривають для себе новий світ у стінах притулку. Але замість цього я отримала відверту кальку з «Дом в котором» Марії Петросян. У книзі відчувається, що більшість персонажів просто списані. Мілорд — це копія Лорда, Павучиха навіть має ту саму кличку. Створюється враження, ніби взяли двох цікавих героїв з «Дому», прибрали всі їхні глибокі риси, змішали і вклали у нову картонну оболонку. Персонажі поводяться як 12-річні діти, хоча за сюжетом вони мали б бути майже дорослими, готовими до випуску. Система кличок виглядає абсурдно: будь-хто може перейменувати будь-кого, і з цим нібито повністю стирається минуле персонажа. Це позбавляє світ логіки та глибини. Директор — ще одна проблема. У «Дом в котором» він відчувається як справжня доросла людина років 50–60: втомлений, з власними хворобами, але той, хто має певний контроль і часом змушений втручатися у життя дітей. Він не сприймає вихованців як власність, а виглядає як людина, що просто виконує свою роботу, часом навіть жартує. У «Прихистку» ж директор більше схожий на «мумію», яка надто опікає дітей і фактично ізолює їх від світу. Це виглядає нелогічно й сумно, адже такі діти після випуску просто не зможуть жити самостійно. Фінал, де будинок знищує війна, теж виглядає клішовано. Так, тема війни важлива і її потрібно піднімати, особливо зараз. Але тут вона подана шаблонно, як простий прийом для трагізму. Ще більше розчаровує те, що авторка з України взяла за основу книгу, яка активно продається в Росії, а сама авторка «Дому» має там підтримку. У результаті виходить, що українська письменниця піднімає важливу тему, але робить це на тлі повністю злизаного сюжету з російської книжки — і виглядає це як відверта неповага. Романтичні лінії теж провалені. Стосунки учениці з вихователем виглядають огидно й неприродно: він — її вихователь, людина, яка мала б бути авторитетом, а не об’єктом закоханості. Її раптові почуття до нього виглядають штучно, і читати про це навіть неприємно. Друга лінія — ЛГБТ-пара між героїнею та Гарпією. Ідея могла бути цікавою, але вона реалізована поверхнево, без глибини, як спроба «осучаснити» історію та привабити молодь. Світ «Прихистку» не відчувається живим. У «Дом в котором» діти досліджували дім, відкривали його таємниці, поступово прив’язувалися до цього місця. Тут же будівля здається порожньою, наче героїв просто випадково занесло сюди вітром. Єдине, за що я можу похвалити книжку — це гарне оформлення та ілюстрації. Малюнки справді красиві, і наприкінці був один емоційний момент, який трохи зачепив. Але цього замало, щоб врятувати «Прихисток» від враження, що це гарно оформлена, але бездушна калька з чужого твору. Замість очікуваної сильної історії з глибокими персонажами я отримала набір кліше, поверхневих тем і беззмістовних копій. І саме тому моя оцінка — значно нижча, ніж я колись сподівалася дати.