Про зміст книги багато говорити не хочеться,просто скажу, що книга неймовірно сильна, часто бере розпач і гнів, від того, про що читаєш, хочеться розплакатись і проклясти усіх, хто призвів до таких жахіть. Але оформлення книжки… просто немає слів, наскільки все печально. Папір низької якості, наче газетний, обкладинка - взагалі якась незрозуміла, чи то фото немає в кращій якості, чи так задумано, щоб аж пікселі було видно? Неприємно було брати до рук, тим паче, що коштує не так вже й дешево, за ті ж самі гроші купувала книжки в набагато кращому оформленні.

Історії жінок про війну, яку не показували ні в одному звичному для нас фільмі. Згадки про тяжке життя під час війни змусять зупинити читання після кожного записано інтерв'ю і ще раз обдумати прочитане. Люди, які фанатично віддавали себе цілком і повністю ідеї захисту Батьківщини і помсти ворогу- були знищенні морально і фізично. Згадки про страхіття війни, де змішались людяність, кохання, ненависть, страждання, величезне бажання перемогти ворога, страх, смерть-змусять стиснутись навіть найчерствіше серце людини. Чи було тяжче жінкам на війні аніж чоловікам? Можливо, так! Але ж чи хтось подавав виду, коли жінки носили боєприпаси на рівні з чоловіками, чи йшли у розвідку, або ж витягували солдатів із палаючого танку!?! Читаючи ті історії жінок, мимоволі ставиш себе на їх місце і думаєш, а які були б мої вчинки, так же безстрашно йти в бій на рівні з чоловіками, чи збожеволіти після першої ж атаки, коли біля тебе зриваються снаряди і помирають товариші? Мужності і героїзму жінок немає меж, ніхто з ним не скаржився, не звертався до психологів за допомогою (мабуть, про психічне здоров'я думали в той час в останню чергу, або чи й думали взагалі), після страшних боїв була тільки одна місія - відбудовувати державу!

Унікальна та важка книга, важка психологічно, незважаючи на прекрасно написаний текст. Якщо охарактеризувати цю книгу то це більше схоже на щоденник чи монологи. Жінки згадують війну, і не тому, що скучили за гуркотом канонади чи свистінням куль. Вони не можуть не згадувати ці жахіття, ці спогади є частинкою їх єства, частинкою їх душі, частинкою них самих. Автор акцентує увагу на тому, що жінкам набагато важче бути на війні ніж чоловікам тому, що вони емоційніші та важче сприймають смерть як таку. Проте, я думаю, що війна взагалі не може мати людського обличчя. Адже чоловіки, як і жінки не всі однаково пережили війну, одні залишилися загартованішими, інші ламалися. Одні дозволяли своїй звірячий натурі вийти на волю, інші навпаки – ставали людянішими. Проте однозначно одне – скільки молодих людей не змогли прожити юність стаючи дорослими за одну мить. Велика кількість молодих доль була зламана назавжди. Гірко, коли жінок, які пройшли пекло війни не сприймають, і книга Світлани Алексієвич покликана показати весь біль та всю трагедію таких жінок, щоб їх навчилися розуміти та шанувати.