"Пластилін" - детективний роман з елементами психологізму сучасної української письменниці Ірини Баковецької-Рачковської, який захоплює з перших рядків. Сталося жахливе вбивство. До розслідування долучається журналіст Віталій на прізвисько Кекс. Звичайно ж, йому дуже хочеться докопатися до істини, адже загинули його колишні колеги. Проте майже відразу щось пішло не так. З"ясовуючи обставини злочину, головний герой все глибше занурюється у власну підсвідомість. А там, як виявилося, приховується надзвичайно багато "скелетів у шафі". Читати "Пластилін" дещо складнувато, якщо налаштовуватися саме на детективний роман. Проте, якщо сприймати цю книгу швидше як психологічний трилер, справа піде краще. Тут дуже багато самокопання, алкоголю, наркотиків та, здавалося б на перший погляд, цілковитих нісенітниць, виголошених у стані зміненої свідомості. Проте коли на останній сторінці всі частинки пазла нарешті складаються в цілісну картинку, книгу відразу ж хочеться перечитати знову, щоб не пропустити всі підказки, якими авторка майстерно доповнила текст. Тішуся, що в сучасній українській літературі нарешті почали з"являтися насправді якісні жанрові твори.

Нещодавно придбав собі цю книжку. Спочатку мене трішки відштовхнула манера письма Баковецької-Рачковської. Я думаю, що про деякі «брудні» речі можна було б і не писати. Та і важко було мені визначити, хто ці люди – цільова аудиторія авторки, - адже герої Ірини – це скоріше ті, хто знаходиться десь приблизно на периферії нашого суспільства, адже вони не далеко не представники інтелектуальної еліти, проте їх і маргіналами також важко назвати. Персонажі твору часто живуть за якимись власними законами: вони протистоять цьому соціуму з його традиційними поглядами, не зважають на можливий осуд, намагаються жити заради свого задоволення. Знаєте, що мені найбільше сподобалося в «Пластиліні»? Те, що авторка дає можливість персонажам бути вільними, бути гедоністами. У цьому детективі немає чітких меж між «добре» і «погано», тому не дивно, що тут йдеться про деяку «сірість», яку, на мій погляд, можна інтерпретувати по-різному. У «Пластиліні» кілька типів «сірості»: 1) сіра буденність, яка символізує однотипність життя, його безпросвітність і безперспективність; 2) сіра маса, яка є інертною і не прагне щось змінювати; 3) сірий як щось середнє між білим та чорним, тобто авторка акцентує на тому, що все не так однозначно і просто, як може здаватися: персонажі не діляться не білих та чорних (хороших та поганих), усі вони – «сірі» - щось середнє між одним та іншим, тобто, хоч герої і живуть у світі бінарних опозицій, вони не зобов’язані робити якийсь вибір на користь чогось одного; 4) сірий як множина всіх кольорів, що уособлює «барвистість» життя, тобто «сірість» виникає як результат поєднання яскравих кольорів (зеленого, синього та червоного). Власне, прочитавши книжку до кінці, я змінив свою думку, «Пластилін» змусив мене задуматися над багатьма речами. Я розумію, що книжка не для всіх, проте я б міг рекомендувати її деяким своїм друзям, які б її гідно оцінили.