Читається дуже легко. Звертайте увагу, що є сцени 18+. Мені здалося, що цей роман- наче своєрідний «маніфест» авторки про власні принципи, типу -яким могло бути її життя, якщо б вона виросла в родині з іншою атмосферою. В присвяті і в післямові авторка дякує батькам за належне виховання, а також коханому, який в неї справді вірить. Є багато дір в сюжеті, коли не розкриваються ані мотиви, ані наслідки… як хлопець міг зробити той останній дзвінок у тих умовах; як він зміг налагодити самостійне життя; де материні статки і чи допомогли йому ті цифри;куди зникло тіло батька; що сталось з дівчиною з інтернату і тп. Чесно кажучи, я так і не зрозуміла чи дійшло до головної героїні те, що насправді відбулося… чи вона в омані обіцянок так і продовжила жити далі в тих нібито «почуттях». Були сподівання, що героїня позбавиться наслідків, які показала та біло- рожева коробочка, але кінець наче обриває сюжет і не дає відповіді. Коротше кажучи- трошки недороблено, можна було розвернути сюжет більше, бо читається швидко і плюс ще сотня сторінок зробило б його тільки цікавішим. Загалом непогано. Авторці успіхів з подальшою творчістю!

Присутні спойлери! Роблячи вибір на користь однієї книги, ігноруючи іншу, спираючись на опис, я не хочу у підсумку відчути розчарування. Це подавалось як революційна історія, насправді виявилась шаблонною. Чергова нічим не особлива, невпевнена в собі «нетакуся», після пережитого тижневого ув'язнення, ще через тиждень стрибає в ліжко свого ж викрадача, бо він сказав, що кохає її і вона особлива. Мем з Кучмою «це ж було вже». Ця книга ніби суміш «Сутінки» і «Ти». Ну і ще будь-яких подібних історій з типовим сюжетом і абсолютно ідентичними головними героїнями, які вважають себе розумними, а коли діло доходить до особистого життя, ігнорують ОЧЕВИДНІ червоні прапорці свого «обранця». Який виявляється зовсім не обранцем, бо вона не вибирає його. Він нав'язує, маніпулює і прикриває свої негаразди з макітрою умовно реальними діагнозами. І вона ведеться. Але чому? Бо кліше. Безбожне, набридливе кліше, яке я сподівалась буде розбите в щент у цьому сюжеті. Але цього не сталось. В інтерв'ю авторка сказала, що була змушена переписувати сюжет, що дуже помітно. Бо Ася із першої частини цілком притомна, сучасна дівчина, яка тямить в стосунках, як мінімум в тому, що погано, а що добре, судячи з діалогів і викладу її думок. Ось ця дівчина поборола б психологічний тиск і надерла б дупу викрадачу і це була б чудова історія. Вона прикидається закоханою в нього, аби вибороти свободу і справедливість перемагає. Ася з другої частини дурна, абсолютно не вміє аналізувати події і бачити очевидні речі. Це вже геть інша дівчина, яку ми не знаємо. І її поведінка була б більш виправданою, якби з Павлом вона познайомилась нормально, разом вони приблизно рік, в підсумку усвідомила б його маніпуляції, але почуття переважають, і це була б дійсно класна психологічна драма де ти обираєш себе чи нав'язане почуття кохання, яке ти вважаєш щирим. Але ці дві історії злили в одне, від чого сюжет видався абсурдним, а Ася надокучливо дурною. Також не знаю чому назва книги саме «Мені дуже шкода», можливо тому, що після прочитання проситься фраза «мені дуже шкода, що я це прочитала». І величезний блок мого розчарування через згадку російськомовного, російськоцентричного продукту «кл*б р*мантики» і персонажа звідти. Нахіба? У 2024 році, серйозно? На кого націлена ця реклама? На безпринципних п'ятнадцятирічок, яким какая разніца якою мовою і чий продукт? Це дуже мене вразило, неприємно вразило. Навіть якщо твір писався у 2019, в році, коли відбувається сама історія, редакція могла б (мала б) порадити і переконати прибрати цю згадку, що ніяк би не повпливало на сюжет, я переконана в цьому (або ж згадати український продукт Moon Chai Story, або ті ж «Сутінки»). Ну і згадка в рекомендація плейлиста гьорл ін ред, яка капає слиною на росію, але це вже так, не така і велика проблема в порівнянні з іншими ляпами. Може здатись, що я занадто прискіплива, можливо так і є. Але я хочу читати якісний український твір, без російських контекстів, самобутній і оригінальний. Не чергову клішовану історію про дівчину, яка ігнорує свій стокгольмський синдром, вважаючи це коханням. А це такою історією і є. Це не психологічний трилер, не психологічний анітрохи і не трилер. Клішована драма з елементами псевдопсихології та вкрапленням еротики. Також помітила що у авторки немає проблем із написанням матюків і слова член, але у сценах сексу хлопець торкається дівчини «там», а не її кл*тора чи в*гіни, або ж вульви у загальному. Чому? Це що, цензура на жіночі геніталії як у коміксах чи манґах? Було дуже дивно помітити цю деталь, склалось відчуття, що Ася себе не приймає і боїться називати все своїми іменами. Простіше кажучи ментальна дитина, яку спокусив 23 річний психопат. Вау. Є багато прогалин в сюжеті. Значних. Коли Павло почав стежити за Асею? Де він її побачив? І чи справді, як стверджував Кіра, переїхав в те село заради неї, де докази чи спростування? Бо в подальшому ми зрозуміємо, що він вже жив там, коли викрав Віку (ймовірно). Тож чому Кіра був впевнений в достовірності інформації? Кому належав той будинок, де Павло жив, як він його отримав? Чим конкретно він заробляв на життя? Що сталось з грошима його матері, чи вдалось йому ними скористатись? Як і коли він вийшов з психлікарні з такими діагнозами? Чи тримав Віку в тій самій хатині, що і Асю? І чому вона була не в наручниках, чому вільно пересувалась будинком? Коди подів тіло її і свого батька? Чому його мачуха знала куди їхати, це вказувало, що він живе там давно і припущення Кіри абсурдне. Події відбуваються в 2019 році, йому вже 23. Події в минулому, йому 16, він в дитбудинку і у Віки є свій ноутбук? В 2012 році? Трішки дивно, ніби з паралельного життя і не в Україні. Також не обґрунтований вчинок дівчини записати відео, створивши ілюзію, що вона збирається вбити себе. А вона виявляється живою. Таке собі, якщо чесно. Але це так, питання які спадають на думку. Питання, на які немає чіткої відповіді, або і відповіді взагалі. Бажаю авторці прискіпливих редакторів/ок і вишколити свої вміння, аби наступні книги були вдалими.