Двадцать лет назад произошло убийство. Теперь один из свидетелей решил написать об этом книгу, но умер не дописав. И редактор отправляет другого писателя разобраться в ситуации, найти конец рукописи или дописать книгу самому. Убитый был профессор психологии, и в числе прочего изучал человеческую память и влияние на нее. Удивительное совпадение, но спустя столько лет все причастные к делу дают крайне противоречивые сведения, они запомнили те события совсем по-разному, каждый по своему. Интересная задумка, а воплощение не то что плохое, его почти нет. Я думала, начнутся игры разума, окажется, что это все результат эксперимента, или еще что-то столь же впечатляющее. Но нет. Даже все выводы об относительности воспоминаний читатель делает сам, в книге это упоминается как-то вскользь. В итоге получается достаточно простой детектив. Но очень скучный. Половину книги занимает предыстория и завязка, динамики нет и под конец она так и не появляется. Каждая часть ведется от лица нового героя но они не раскрыты от слова совсем. Сделаны нелепые попытки показать их личные проблемы, но так кратко что не понятно зачем вообще тогда пытаться. Объем книги в страницах вроде и небольшой, но читается долго и с трудом. Та книга, которую я бы не посоветовала никому.

Юджин Кіровіц є румунським письменником, який написав п'ятнадцять книг, але лише «Книга дзеркал» стала дуже відома, багато видавництв боролися за те, щоб першими опублікувати цю книгу у своїй країні. В книзі присутні так звані три віддзеркалення, перше показує нам видавця Пітера Каца і те, як він отримав частину книги, яку написав Річард Флінн, чи є ця книга вигадка, чи в ній Флінн описує реальні події, які з ним відбувалися, ми дізнаємося наприкінці книги. Наступне дзеркало – це історія про те, як журналіст Джон Келлер намагається з’ясувати, чи події, які описав у своїй книзі Річард Флінн є правдою. Ну і третє віддзеркалення – це сюжетна лінія старого поліцейського, який розслідував справу вбивства, яка описана в книзі Річарда Флінна. Він вирішив довести справу до кінця і знайти вбивцю. Ці всі сюжетні лінії переплітаються і ми теоретично маємо побачити величезний пазл з людських спогадів підозр і різноманітних підказок. Подія навколо, якої розгортається сюжет - це вбивство професора Вайдера, який досліджував можливості людської пам'яті. Він був дуже відомим, а також викладав в університеті й тому коли його вбили - це була подія про, яку всі говорили, а поліція допитувала всіх по декілька разів, але вкінці кінців вбивцю не знайшли. Книга дуже цікава і задум мені сподобався, а також те, як автор прописав кожну сюжетну лінію і передав характери персонажів, я навіть побачила, що автор намагався трошки змінювати стиль письма коли оповідачем ставав інший персонаж, я думаю, що в оригіналі це було більш помітно. Але велика кількість додаткових персонажів і їхні часом суперечливі розповіді мене заплутували, я часом не могла зрозуміти, що саме відбувається і про що говорять персонажі. А також вся книга ніби натякала на те, що зараз нам розкриється головна таємниця нашої пам'яті, але на жаль цього не сталося. Я трошки розчарована цією книгою і це пов’язано з тим, що я багато чого очікувала від неї. Хоча перша частина мені дуже сподобалася і я була в захваті, але з того моменту, як автор намагався робити натяки на те, що хтось щось не так запам’ятав чи, щось перемішалося в спогадах свідків, я очікувала якоїсь грандіозної розгадки якої не було і це найбільше мене розчарувало.

Я завжди читаю декілька книг одночасно і цього разу це дві книги про книги. Такий збіг. Дві детективні історії, де книга – один з центральних персонажів. Це «Правда про справу Гаррі Квеберта» і «Книга дзеркал». Тому під час читання їх порівнювала, хоч усвідомила це вже згодом. Остання книга, про яку я власне і пишу тут, дуже програє: →непоганий задум (тут все, як в дзеркальному лабіринтів, адже все, що ти бачиш, є «одночасно й істинним, і хибним»), →доволі інтригуючий початок (працівник літературного агентства отримує частину рукопису і лист. Початок був багатообіцяючим, а також йому вже хотілося дізнатися, чим ця історія закінчиться. Тож він відписав, що зацікавлений у творі , а не отримавши відповіді, намагається сам розшукати автора.), →розповідь у творі ведеться від трьох осіб (а я це люблю. Пам’ятаєте детектив «Жінка в білому» Уілкі Коллінза? Як майстерно він обіграв цей прийом!), →але далі…письменник наче не знав, що роботи з цими вихідними робити…тож сюжет загалом вийшов слабеньким. Книга «не затягнула», не хотілося якомога швидше дізнатися імені вбивці. Звісно ж, це суб’єктивна думка, але мені «не зайшло». Може це сталося саме тому, що я порівнювала цю книгу з уже згаданою вище авторства Жоеля Діккера. Моя оцінка - 5/10