Ой, як це було неоднозначно для мене. Вважаю, українцям варто подумати двічі перш, ніж брати саме цю книжку авторки. Крістін Генна намагалась розповісти історію жінок-медсестер під час В'єтнамської війни, часто безликих і забутих. Частково їй це вдалося, але… Головна героїня Френкі йде доброволецею на війну, щоб… стати героїнею для свого батька і бути патріоткою своєї країни. Не, щоб рятувати життя або мінімізувати шкоду, а героїнею. І взагалі бути патріоткою, пхаючись в чужу країну… Вам нічого не нагадує? Але нехай, на початках головна героїня дуже наївна і можна списати на це. Френкі прибуває на місце і дуже швидко прощається з своїм ідеалістичним баченням світу, бо війна - це бруд, кров і смерть. Але чи то рівень мого скепсису вже був занадто високим, щоб повноцінно проникнутимся історією, чи то сама історія не надто глибоко пірнала… Словом ми з авторкою ковзали по поверхні оповідки, яка мінилась то трагедією, то мильною оперою. Френсіс то рятувала життя, то бігала по боролась з коханням до того чи іншого чоловіка і в обох випадках була незамінною і незрівнянною. Можливо історія вирівнялась би, якби авторка розкрила історії інших медсестер, їхнє життя до війни, їхню мотивацію прийти сюди, їхнє життя по поверненні. І насправді розкрила, а не охарактерузувала парою стислих речень. Але вони прослизають майже безликими тінями по сюжету, бо Генна зосередилась на Френсіс і її безкінечних стражданнях у всіх сенсах. Другий важливий аспект - ставлення самої авторки до війни у В'єтнамі. Ні, прямо не проговорює свою позицію, але у персонажів вкрай рідко виникає думки "Навіщо ми тут? І чи ми тут потрібні?" Так, вони визнають, що Америка чинить погано, бомбардуючи села і можливо ця війна не справедлива, але далі цього визнання роздуми не йдуть. Натомість "великі білі люди" несуть медицину у місцеві села аборигенів (яка б може і не знадобилась, якби не вони). З іншого боку є досить зневажливе ставлення до хіппі, яке транслюється через листи матері Френкі, а потім і через саме її повернення. Друга частина була краща. Вона добре розкриває проблему ПТСР у військових, їхню складність в адаптації до мирного суспільства і те, як це ж таке суспільство не поспішає допомагати. Швидше колишні військові для нього, як незручне нагадування про помилки (хоча і тут авторка згущує барви). Ну і у всіх кращих традиціях цієї книжки Френкі потрібно провести через всі кола пекла, бажано три рази. Останнім цвяхом для мене була фраза героїні у фіналі: "Нехай ця війна була неправильною, але я пишаюсь своєї службою." Дуже довго ще не купуватиму Генну.