"Заповіт архітектора Ніка Моза" - одна з тих книг, після яких ще довго сидиш і просто дивишся в стіну. Не тому, що там якийсь шалений екшен чи складний сюжет, а тому що історія дуже емоційно б’є по темі провини, втрати і спроби втримати тих, кого вже неможливо повернути. Найбільше мене зачепила саме лінія сім’ї Ніка. У якийсь момент книга з історії про талановитого архітектора і "живі" будинки перетворюється на дуже болючу історію про людину, яка роками тікає від себе. Були сцени після яких справді важко читати спокійно, особисто я ревіла страшенно. Авторка дуже добре передає цей стан, коли людина ніби продовжує жити, але всередині вже все зруйновано. Окремо хочу сказати про саму ідею будинків. Це, мабуть, найсильніша і найатмосферніша частина книги. Будинки тут не просто декорація - вони говорять з Ніком, жартують, сперечаються, інколи звучать мудріше за людей. Це дуже незвична і тепла деталь, яка робить історію особливою. Мені також сподобалось, що книга не робить Ніка ідеальним. Він талановитий, але при цьому часто егоїстичний, боягузливий, не вміє нормально говорити про свої почуття і приймає дуже сумнівні рішення. Через це він відчувається живим. Особливо цікаві його стосунки з Кет - вони складні, болючі, місцями токсичні, але при цьому між ними весь час є якась дуже сильна прив’язаність. Ще одна сильна сторона книги - те, як вона поступово переходить від майже реалістичної драми до тем штучного інтелекту, пам’яті та того, чи можна взагалі повернути людину через спогади та дані. Ідея з големами вийшла одночасно моторошною і сумною. Загалом книга не ідеальна, адже є моменти, де сюжет дуже перевантажений подіями, і складається враження, що на життя Ніка випало вже занадто багато трагедій. Також для багатьох зараз може бути тригерним радянський бекграунд героя і те, що Нік, будучи українцем, зовсім не відчуває зв’язку з Україною. Для мене це була дуже сильна книга - одночасно фантастика, драма і роздуми про те, чи можна втекти від провини і чи здатні технології замінити живу людину.

"Заповіт архітектора Ніка Моза" - одна з тих книг, після яких ще довго сидиш і просто дивишся в стіну. Не тому, що там якийсь шалений екшен чи складний сюжет, а тому що історія дуже емоційно б’є по темі провини, втрати і спроби втримати тих, кого вже неможливо повернути. Найбільше мене зачепила саме лінія сім’ї Ніка. У якийсь момент книга з історії про талановитого архітектора і "живі" будинки перетворюється на дуже болючу історію про людину, яка роками тікає від себе. Були сцени після яких справді важко читати спокійно, особисто я ревіла страшенно. Авторка дуже добре передає цей стан, коли людина ніби продовжує жити, але всередині вже все зруйновано. Окремо хочу сказати про саму ідею будинків. Це, мабуть, найсильніша і найатмосферніша частина книги. Будинки тут не просто декорація - вони говорять з Ніком, жартують, сперечаються, інколи звучать мудріше за людей. Це дуже незвична і тепла деталь, яка робить історію особливою. Мені також сподобалось, що книга не робить Ніка ідеальним. Він талановитий, але при цьому часто егоїстичний, боягузливий, не вміє нормально говорити про свої почуття і приймає дуже сумнівні рішення. Через це він відчувається живим. Особливо цікаві його стосунки з Кет - вони складні, болючі, місцями токсичні, але при цьому між ними весь час є якась дуже сильна прив’язаність. Ще одна сильна сторона книги - те, як вона поступово переходить від майже реалістичної драми до тем штучного інтелекту, пам’яті та того, чи можна взагалі повернути людину через спогади та дані. Ідея з големами вийшла одночасно моторошною і сумною. Загалом книга не ідеальна, адже є моменти, де сюжет дуже перевантажений подіями, і складається враження, що на життя Ніка випало вже занадто багато трагедій. Також для багатьох зараз може бути тригерним радянський бекграунд героя і те, що Нік, будучи українцем, зовсім не відчуває зв’язку з Україною. Для мене це була дуже сильна книга - одночасно фантастика, драма і роздуми про те, чи можна втекти від провини і чи здатні технології замінити живу людину.