Якщо чесно, то сподівання на книгу я мав прям великі. Попри моє незнання авторки та її чоловіка, і загалом дуже поверховий рівень знань театру, я дуже зацікавився тематикою та самим твором. І майже з перших сторінок вона мене захопила, бо написана вона просто чудово. Пані Ірина вміє поєднувати стилі та часи дій, вміє перестрибувати в одному реченні з минулого на пʼять років уперед, і робити це так витончено та приємно, що аж хочеться писати так само. За це їй величезний респект. І загалом ось такими "стрибками" написана більша частина тексту, через що читається динамічно і легко. Проте проблема постає в тому, що саме написано. І не через якесь там нецікаве життя пані Ірини чи її чоловіка, а через відсутність занурення. Одразу хочу сказати, що через смерть Ореста Савки цей текст було однозначно важко писати, і можливо через авторка й вирішила не занурюватися глибше до власних переймань, до думок, до останніх років життя пана Ореста. Але це відчувається, бо іноді історія звучить більш вичищеною, ніж правдивою. Переймання пані з приводу потенційної зради, бідність, страх життя під совковим режимом, виховання дітей, і ті самі останні роки - люди здебільшого уявляють що це таке, і як це відчувається. Тому загальну картину цих подій спостерігати не дуже цікаво. А ось що цікаво, так це саме особисті, індивідуальні переймання. Це задивлятися на тіла молодих дівчат та уявляти як вони зваблюють чоловіка, це відчуття якогось сорому через недостатній статус, попри величезний вклад не тільки в культуру України, але й у Світову також. Більше правди, більше особистих переймань - ось чого мені дуже не вистачило в цій книжці. Чи означає це що книжка погана? Звичайно ні. Вона чудово написана, та знайомить нас із героями, про яких можна було раніше не знати. Проте мій вердикт все ж таки трошки "ме", бо занадто поверхнево.