Симоненко прожив лише 28 років, але устиг розкрити досить виразно свій талант і назавжди увійшов до історії української літератури. Він сприяв духовній розбудові майбутнього, бо ж його непідробна інтимність, м'який гумор аж до сарказму та публіцистичності є складовими народно-епічного світосприйняття. На молоді плечі шестидесятників випала нелегка ноша - вони хотіли відродити в душах людей віру в гуманістичні ідеали, а також подолати авторитарну свідомість, що роками панувала в країні. Їм вдалося утвердити гармонійну єдність особи і суспільства, показати цінність індивідуальності як громадянина, незважаючи на "теорію гвинтиків". Такі погляди знайшли місце у творчості Симоненка. У багатьох його творах звучить болісно-в'їдлива сатира не тільки на сталінські беззаконня, а й взагалі на будь-який вияв абсолютизму, за якого допускається можливість побудувати царство гармонії на людській крові. Незважаючи на те, що центральною в його творчості вважається патріотична тема, мені дуже сподобалась інтимна лірика поета. Тут звучить мотив світлого юнацького смутку від нерозділеного романтичного кохання. Чимало таких віршів - це виквіт студентської юності та перших років самостійного життя поета, вони несуть в собі щирість у своїй наївній недосконалості. Творчість Симоненка - органічне поєднання гуманістичної ідеї самоцінності, неповторності людського "я" та любові до Батьківщини і до свого безталанного народу, що висловлюється з повною відвертістю. Зоря його творчості буде завжди горіти яскравим вогнем на небі нашої духовності, не гублячись серед інших світил.