Мені книга від початку давалася важко - навіть було бажання, її покинути читати, що зі мною буває досить рідко, і добре, що не покинула - важко продертися через перші дві розповіді, далі більш зрозуміліше написано, без притаманних автору незрозумілих словесних порівнянь і викрутасів. Книга для мене виявилася важкою в усіх планах - і в плані викладеної інформації - концтабір, життя в'язнів, щоденні смерті і все це як норма, так буденно, що стає дико, і в плані прочитання. У автора, як на мій погляд, специфічне викладення - я не можу зрозуміти місцями про що він пише і що відбувається. Чорний гумор? Сарказм? Розповіді логічно не поєднані між собою. Ось в першій розповіді він працює в будівельній фірмі в окупованій нацистами Варшаві, в другій - він в Аушвіці. Іще далі - в Дахау. Чому там? Як схопили? За що? Чому перевели? Як звільняли? Купа питань без відповідей, що сильно дратує. Також автор любить художнє обіграння будь-чого, і мені особисто через всі ці образи і порівняння важко сприймати, що він має на увазі і що відбувалося. Якщо відкинути все це і сприймати книгу тільки як уривчасті непов'язані смисловим ланцюгом розповіді про жахіття Холокосту - то так, свого роду мемуари, документальні свідчення свідка. Але з урахуванням того, що автор закінчив життя самогубством (з третьої спроби), на наступний день після народження доньки, провідавши її з дружиною в пологовому будинку - то особисто в мене складається враження, що війна взагалі і концтабір зокрема наклали на психіку такий відбиток, що просто зрозуміти і стан, і що він має на увазі досить складно. Розумію, що в тих умовах утримати психіку в нормальному стані було неможливо (мені, навіть коли читаю, стає погано і ставлячи себе на місця деяких героїв я не можу думати далі - свідомість робить автоматичні блоки, перекидаючи думки на щось інше, бо це дійсно - розриває мозок своїм жахом), але й дратуюся через те, що не розумію читаючи, що відбувається і чому. Якщо просто абстрагуватися і відкидати авторський чорний гумор (якщо це він, бо може я не правильно розумію) і сприймати тільки як спогади - то це дійсно книга про жахливі речі. І найстрашніше, що розумієш - немає ніяких гарантій, що такого ніколи не станеться, бо людська природа однакова в усі часи.

Цікавлячись темою Голокосту, я не могла оминути увагою цю книгу. Прочитала її ще давно російською, а тут така нагода - український переклад! Чудово, придбала. Мова автора, власне головного героя і оповідача, легка і невимушена, буденна. І саме ця буденність оповіді жахає, викликає нервове тремтіння. Адже як, як можна звикнути до таких речей? До страждань, смерті, крематоріїв, газових камер, мертвих дітей, жінок, до щоденних людських драм та трагедій? Як звикнути до такого? Виявляється, просто. Хочеш вижити - звикнеш, пояснює автор і продовжує свою страшну оповідь... Власне, доля самого автора, Тадеуша Боровського, склалася трагічно - після кількох спроб суїциду його наміри таки увінчалися успіхом. Він пішов із життя дуже молодим, у розквіті сил. Дивно, виборовши життя в найстрашнішому концтаборі в історії потім самому собі його вкоротити? Як же ж так? Насправді, все доволі просто - переживши такі жахи, важко лишитися колишнім. Важко жити, коли мільйони пішли у піч. Книга важка для прочитання, не для людей зы слабкими нервами, але необхідна. Адже не пам"ятаючи історію, ми приречені її повторити.