Интересная книга. С одной стороны, она рассчитана на детей, но с другой стороны, в ней есть посыл к взрослым – не отнимайте у детей детство. Достаточно часто взрослые, не умея или не желая увлечь ребенка чем-то действительно стоящим и полезным, не желая заморачиваться, вручают ребенку гаджет (телефон, планшет, ноутбук), а потом удивляются, почему ребенок ничем, кроме этого, не интересуется. В этой книге отлично прописано то, каким мечтают видеть сове детство обычные дети. Главный герой Саша растет в семье олигархов. Он ни в чем не нуждается (из материальных благ), но ему очень не хватает человеческой теплоты, внимания, искренней (не показушной) любви и настоящей дружбы. Однажды в его жизни появляется Сантиметрик – маленький волшебник, который меняет не только Сашу, но и всех людей в его доме. История увлекательная, нет навязчивого морализаторства (здесь даже отрицательный персонаж исправляется в конце). Она хорошо дополняются смешными мультиковыми рисунками. Уверена, что эту повесть будет полезно почитать не только детям, но и их родителям, поскольку часто за делами, указаниями и нотациями взрослые не замечают, что на самом деле хотят их дети, упускают важные этапы в жизни ребенка и тем самым теряют важную эмоциональную связь с ним. Задача взрослых – сделать так, чтобы каждый ребенок чувствовал себя счастливым. Ведь так и должно быть.

Зачепила назва. Одразу ностальгічно згадався фільм з дитинства. Але виявилось зовсім не про те. Точніше майже не про те. Тільки горішки, які виконують великі бажання, точніше найзаповітніші мрії. Прочитано на одному диханні. Сильно відчуваються переживання Сашка і його нестримне прагнення волі і простоти. Є де посміятися, а є і поплакати. Тільки це сльози радості. Сантиметрик, маленький хлопчик (хоча чи такий вже маленький?) - несе, що називається, в маси, ще не до кінця загубленим, або тим, хто ще прагне, але немає сил (можливостей, ресурсів…) вирватися зі своєї душевної в’язниці (а в кого її немає?), велику місію порятунку і звільнення, по ходу допомагаючи всім, хто стає співучасником цієї оповіді. «Строгая училка» пані Правило (символичне прізвище) що називається повністю відповідає своїй «назві» і покликанню. З перших штрихів опису згадується викладачка з дитинства, яку «ніжно любили» всім класом - сіренька, непомітна, завжди беземоційно чемна, але правильна до нудоти - не дай боже(!) сісти за стіл без ножа і виделки! Попадаються дуже влучні персонажі, в яких (в основному в комічній формі) можна вгадати сучасників. Не буду переказувати, щоб не видавати секретів (можливо, я помиляюсь) - як то кажуть «всі співпадіння випадкові». Загалом після прочитання, як після старого діснеївського фільму, залишається тепле і піднесене почуття і бажання (натхнення, нарешті) творити щось добре і світле, долаючи всі перепони. А ще - легке почуття заздрощі Сашкові - "Сантиметрику, прийди...")