Цю книгу я почала з трьох причин: 1 - вона в мене давно і якщо не зараз, то ніколи 2 - мені сподобалися Позолочені вовки Чокші 3 - Обкладинка і анотація аж кричали на мене ОСІНЬ І знаєте, пропри всі мої (не)очікування, у нас стався match. З перших сторінок книга квітаста, химерна й казкова. Тобі розказують історію, але не кажуть правду. Усе ніби в невагомих образах, дотиках і неймовірно яскравих кольорах. Казкове кохання завжди має умову. Тут вона була: не дізнавайся мій секрет, люби ось таку, без минулого й майбутнього. Будь зі мною... Любов це страх, казала вона. Він не розумів, але боявся її. Та тайна зникнення брата, що вела його навчила його відчайдущної цікавості. Цікавості, яку він не зміг втримати, коли будинок запропонував: "Знайди Азур і я покажу тоді, де твій брат". Чесно кажучи, детективну інтригу я відгадала. Але... було захопливо читати все одно. Мені сподобався стиль. Мені сподобалася нитка казки й метафоричність мови. Мені сподобався клубок почуттів дружба-кохання-обсесія-страх-мрія. Насправді, мені здається, я знайшла в книзі сенси, яких там, може, і не було. Про те, що живучи мріями, можна впустити радість сьогодня... про емоційну залежність... про неприйняття... Книга 100% не для всіх, але мені сподобалося. Ба більше, декілька фраз в'їлися голками мені під шкіру й зробили дуже боляче... Just as I had expected her to leave me for the simple reason that I could not fathom a world in which I was not worth being left. P.S. безіменність героя мені здалася таким неймовірно важливою і прекрасною деталлю, що я досі в захваті. Просто тому, що казка не про нього...