Фотки Гаррі Бенсона для Бітлз - абсолютно топова робота, але, попри культовість і вже навіть історичність на Заході, якось тут мало (чи менш) відома. Або може багато людей, таки бачивши десь мимоволі ці фотки (із-за їх тиражованості) - не застановляються над ними. Але в них є те велике, що й робить фотографію Фотографією: безпосередність, щирість, живе життя, досконалий, але при тому з відсутністю зайвих постановок, Момент - ось це і є рецепт шедевру. Видно, з одного боку, що фотограф просто делікатно проник у реальний (що важливо!) світ своїх моделей, а з іншого - що між фотографом і портретованими панує повна довіра і рівність. Момент, ця найголовніша і найбажаніша, важка для досягнення складова фотографії (яка, фактично, є її суттю - бо саме вона чи не єдина вирізняє фотографію від інших мистецтв, є її фішкою) - у фото Бенсона присутній сповна (не менш, ніж у Брессона - тільки з поправкою на різні жанри), а це для стріт-фото (чи, у випадку зйомок Бітлз - лайфстал-фотографії, яку можна розглядати теж як підвид стріту, зрештою: бо вони спільні усіма принципами, й відрізняються лише настроєм та інтер'єрами) - найвища похвала і довершеність. Власне, коли цей вповні реалізований Момент корелює з нарочитою простотою і ненадуманістю, непафосністю кадру, як тут, де "Бітли" постають зовсім такими простими хлопцями-розбишаками - прямо як ми з вами, чи о-о-н ті школярі з сусідньої вулиці - то створюється, з одного боку, чудовий контраст, а з іншого - при такому вдалому пійманню Момента, всі решта фотографічні хитрості, декорації, постановки - стають просто непотрібними, бо фото вже й так стається Твором. Вайб саме Бенсона і саме цих його бітлівських фоток мені дуже близький, і маю з ним давню історію: ще десь певно в 2010 зіткнувся з публікацією і розбором частини цих кадрів у одному з фотографічних журналів. Якось зразу зачепили: незважаючи на простоту, було в них (і, здавалося - якраз тільки в них!) життя. А згодом, років десять тому, доводилося й самому знімати один з старших класів на випускний альбом, який ми тоді подавали нестандартно (теж шляхом отакого "вторгнення в реальне життя" школярів, фотографування всього їхнього побуту), і ось, в цьому класі, за збігом, також було чимало харизматичних особистостей, які буквально на моїх очах сформували між собою рок-групу - і, знову за збігом, якраз досить бітлівську за звучанням (тоді тільки починалася мода на вінтаж, лоуфай і хіпстерщину - тому слухання і повернення до музики 60х загалом видавалось суперактуальним, воно було підсвідомим, але витало десь в повітрі), і, мало того - їх соло-гітарист був буквально всім подібний до юного Харрісона (навіть включно з пристрастю до ретро-авт! за винятком того, звичайно, що в часи Харрісона ці авта ще не були "ретро":) ), а вокаліст виглядав як викапаний Рінго Старр в юності. Тож "фотографічна подорож" довжиною майже в один рік спільного побутування з цими рєбятами закінчилася серією дуже подібних за вайбом фоток (шкода, що в якабу немає функції додавання джпежок, щоб опублікувати). Пригадую навіть, як ми з їхніми однокласницями потім випадково знайшли в мене дома все тоо-ой старий журнал (з серією кадрів Бенсона, пам'ятаєте?), і, догортавши до бенсонівських фоток - з подивом викрикували, як воно подібне до власне того, як жили і творили ми. Десь отак на підсвідомості воно спрацювало. А все чому - бо воно хороше і геніальне за визначенням, і може стати прекрасним путівником для молодого, ще розгубленого фотографа, який саме збирається піднятись на новий щабель, і шукає свій стиль. Отож тим, хто вибрав для себе знімати людей, але не любить штучних пафосних постановок і глянцево-сексуалізованих портретів, а натомість тяжіє до зйомки жанру (street, candid) чи жанрової версії фешну (lifestyle), зйомки зірок, великих людей, а також і концертів - то альбом Бенсона - навіть без жодного рядка тексту! - стане чудовим порадником.