Очікувала трохи іншого від неї. Весь роман - це думки і переживання одного чоловіка. На початку йдеться про зустріч його і дівчини Асмаган у Дамаску, де постійно йдуть бойові дії, про розвиток їх взаємовідносин, флірт. І здавалося б - це буде захоплива подорож у відносини закоханої пари у воєнні часи, але ні. Потім його починає цікавити і приваблювати його студентка Наранж. Далі зʼявляється ще загадкова колишня «Ігрек», до якої він теж має почуття, але вона втікла з країни і залишила їх роман без продовження. Ще згодом він закохується у подругу Асмаган - Жуману. І дуже дивує, що з жодною із жінок він не може розвинути стосунки. Все це відбувається на фоні страждань героя про самотність. Взагалі весь роман це суцільний фаталізм. Навкруги справжня війна, за вікнами подекуди розриви снарядів, руйнуються будинки, помирають друзі/ знайомі, люди кидають все і тікають з країни. Це все затягнуло його у нескінченну рутину. Навіть, коли Наранж відкрилася йому і розповіла про власне зґвалтуванння та наругу військовими, про зраду і втечу друга, він не спромігся на співчуття або розуміння. Дуже егоїстична поведінка впродовж всього твору. Але, може війна так і діє на багатьох. Вона загострює наші почуття, не важливі для нас речі- перестають хвилювати і ти концентруєшся лиш на власних почуттях і потребах. PS: І як завжди не обійшлось без згадувань про російського драгомана, Булгакова, Чехова і тп…нудить бачити їх у кожному романі

Новий роман сирійського письменника Халіля Свейлеха «Тест на каяття» (Видавництво Нора-Друк, Київ, 2021) заслужено отримав безліч літературних нагород. Навіть назва роману, трохи провокуюча, викликає бажання взяти його в руки та погортати. На жаль, ми мало знаємо літературу Близького Сходу, особливо турбулентних країн, які переживають багаторічні конфлікти з довготривалими бойовими діями та провокаціями. Але там також вирує життя, і люди залишаються відданими своїй землі. Вони не можуть або не хочуть змінювати батьківщину на більш безпечні країни. Причини різні, але ми не про це. Перші рядки роману «Жаль, каяття, докори, сумління? Можливо, це спроба перепросити за те, що ми робили і вважали правильним, чи, може, за те, чого ми не зробили, хоча дуже хотіли…» так припадають до думок, що відірватися вже неможливо. Читаєш з олівцем – таких афоризмів, слушних думок та вишуканих фраз у романі безліч! Перше, що вражає око – неймовірна мова та майстерність досконало володіти матеріалом та влучно висловлювати задумане. Велика подяка перекладачці (Оксана Прохорович), що зуміла це донести до українського читача. Браво! Ми з головним героєм роману, письменником, який викладає в університеті, не тільки бачимо натхненних студентів на лекціях та семінарах, але й блукаємо вулицями та провулками старовинного Дамаску, якому більше 4500 (!!!) років, дізнаємося багато цікавого про сирійську столицю, минаємо блокпости, руїни древніх та сучасних будівель, розуміючи, що місто, як і вся країна, знаходиться в стані війни вже не перший рік. Але воно живе, працює та любить. Весь час, читаючи роман, ловила себе на думці, що людина може звикнути до будь-чого та пережити будь-що за умови, що поруч є рідна душа, яка підтримує, вміє дружити та кохає – ці вічні цінності існують незалежно від обставин, століть та країн. «Тільки дружба може прокласти місток до секретів іншої людини» говорить автор вустами свого героя. Слово «самотність» згадується у романі часто. «Натомість я проживаю репетицію життя. Його фотокопію. Життя, яке неможливо відчути. Життя кульгаве, на милицях», «Мені була необхідна людина, яка б розірвала тісне коло моєї самотності, сміливо розхитала мою вразливість…» Образи жінок, що поруч з героєм, варті того, щоб їх згадати. Інтелектуалка Амаль Нажі (так по-французьки, справжнє ім’я Асмаган Машааль) давно мешкає у далекому селі, де займається йогою та досліджує лікарські рослини та квіти, читає та пробує писати. Під час її коротких набігів до Дамаску вони зустрічаються та дають волю почуттям. Його студентка Наранж захоплюється фотографією, мріє про кар’єру письменниці та режисерки. На її долю випало багато випробувань: близький друг, що вже три роки живе у Берліні, видав її патрулю служби безпеки, вона потрапила до в’язниці, де її катували та принижували. Але найболючішою була моральна рана, від якої вона так і не оговталася. А ще його переслідує давнє кохання, яке герой кличе «Ігрек»: талановита художниця, що творила картини-колажі з котами та ляльками із клаптиків різних тканин. Яскраві, самобутні, вони захоплювали всіх, хто їх бачив. Її сліди загубилися десь у Канаді, куди вона іммігрувала. Випадково він натрапляє на її сторінку в соціальних мережах та з сумом констатує, що стиль робіт не змінився, але замість приємних образів на картинах страшні звіри з чорної матерії. Хоча головний герой живе «у постійній безвиході, мій дух зламався під непосильною ношею втрат», він певен, коли поруч кохана, можна винести будь-що, бо «де б ти не була, на яку б землю не ступала, у яку б країну не прийшла – ти принесеш із собою життя». Він не втрачає віри стати щасливим. І дуже символічні рядки вірша, якими завершується роман. «…Ти пригорнеш мене до себе, наче я - надія, Наші руки стануть пов’язками для наших ран, Я ніколи не злякаюся твоїх шрамів».