Згідно "традиційного" світогляду гетеросексуальні стосунки вважаються чеснотою, а гомосексуальні - чи не самими ницими вадами людського єства. Чи так це насправді? Яка жінка, що себе поважає, змирилася б зі ставленням до себе чоловіка як суто самця до самиці. Так і чоловік, знаходячись на неабиякому рівні еволюції себе як особистості, навряд чи змириться зі ставленням до себе жінки, немов самиці до самця. Вже не згадуватиму про домінуючий фінансово-матеріальний раціоналізм у відносинах чоловіка та жінки. Те саме стосується і гомосексуальних відносин: присутній раціоналізм, суцільна хіть без емоційних проявів. В сучасному пострадянському просторі, де нице міщанське мислення стало випливати на поверхню виявилося спаплюженим кохання, вульгаризовано любов, гетеросексуальні стосунки усе одно норма, бо від них народжуються діти, але чи багато дітей народжується у гетеросексуальних пар? Навпаки, аби подовжити задоволення від сексуальних стосунків, чимало гетеросексуальних пар застосовує протизаплідні засоби, аби дітей не було, бо з появою дітей стає вже не до сексуальних радощів. Але й багатодітні сім'ї ще не роблять гетеросексуальні стосунки святими. Чим відрізняються гомосексуальні стосунки від гетеросексуальних? По суті нічим, бо і цим стосункам властива ницість, вульгарність, подібно до гетеросексуальних, коли чоловіки ставляться один до одного суто як до об'єктів задоволення своїх хтивих бажань, не бажаючи побачити один в одному особистості. Я бачу цю книгу як серйозний виклик не тільки захисникам "традиційних цінностей", але й представникам "сексуальних меншин", оскільки ці обидва світи: як "правильний" (гетеросексуальний), так і "неправильний" (гомосексуальний) уразила одна хвороба, зумовлена зупинкою еволюції вищого людського "я", через що стала домінувати "жлобсько-гопніцька" ментальність, яку стали підносити як мало не найвищу чесноту. Роман виявився коротким, закінчується несподівано для читача, залишаючи багато поза книгою. Гадаю, що цей задум автора так завершити книгу не є випадковим чи невдалим, бо в цьому останньому епізоді роману і є момент істини, який, я гадаю, спонукає читача написати власну історію і створити свою казку, але вже в реальному житті. Головний герой попри бруд, в який його неодноразово окунали протягом такого короткого життя, вийшов чистим, незачерствілий цинізмом, хоч, поза всякими сумнівами, з певною часткою "здорового" скептицизму. Саме таким закінченням роману автор дає велику надію самою інтригою таємниці справжнього щастя.

Декілька років тому, коли на одному з Форумів Видавців уперше представили цю книжку, я пройшла повз стелажу не кинувши якогось особливого погляду. І не тому, що я не цікавлюся квір-літературою, а тому, що я навіть не зрозуміла, а чим ця книжка така особлива в Україні? Нерідко у каталогах окремих видавництв можна натрапити на сотні книжок, які мають десь таку ж назву: "В його обіймах", "Дотик його рук" і інші , де на обкладинках красиві жінки обіймають чоловіків, а чоловіки, зазвичай такі розкуті, яскраві, з оголеним пресом і грудьми, мужніми руками притягують ближче до себе тих героїнь. Іншим виявилося те, що "Тепло його долонь" – це не брошурний роман-чик для знуджених жіночок, а історія про молодого хлопця і... його величезне прагнення знайти своє кохання. Відповідно, ця історія в рази "цнотливіша", ніж всі ті романчики. Як на мене, то історія слабенька з точки зору психології персонажів, сюжету й інтриги. Головний герой занадто правильний, наївний, безпечний: таких людей або дуже мало, або вони не видаються справжніми. Я швидше повірю в правдивість другорядних персонажів, як-от колишній головного героя чи його друг, і то не цілком, ніж у цього замріяного хлопця. Сюжет. Сюжет дуже нелінійний. Якийсь такий сумбурний, часом перерваний незрозумілими філософськими відступами, а-ля доля / душа / біль / страх ведуть якийсь не то діалог, не то розігрують якусь сценку, свідком якої є герой. І що дивно, це є десь напочатку книжки, а потім вони зникають. І думаєш собі: "а до чого воно було?". Те ж саме із моментами, коли герой їде у поїзді і довго вдивляється у якусь дівчину, багато-багато думає, щось пише. І закінчується це, по суті, нічим. І ніяк не впливає на сюжет чи розвиток самого героя. Події то розгортаються дуже повільно, автор розжовує кожний момент, то навпаки – надто стрімко. Декілька сторінок герой може сидіти із умовним какао, грітися (автор, мені здається, зловживає хюґе в цій книжці, і то так конкретно) в хаті від заметілі надворі, аж раптом раз – і минуло декілька тижнів. І він уже працює, керівництво довіряє йому різноманітні відрядження тощо. Ще один момент – це обсяг. Книжка дуже коротка. Як тільки розкривається основна інтрига "Хто ж справжнє кохання героя?", то вже й остання сторінка. І все. І нічого більше не дізнатися про розвиток їхніх відносин, якісь випробування на їхньому шляху, як зрештою буває у будь-якої пари. Тож виникає таке гірке відчуття розчарування... Зрештою, це повість, але все одно жаль. Втім, було і дещо хороше: мені сподобалося, що ця книжка є і що вона "відбулася". Що нарешті ЛГБТ+ спільнота репрезентована в українській літературі, і представник спільноти – не другорядний персонаж, а головний. Крім того, не менш важливо, як у сюжеті герой власним прикладом розвінчує дуже стереотипні погляди його супутників і подорожніх на геїв. Немало в цьому важить елемент подорожі: його майбутні сусіди заходять у той поїзд зі своїми старими поглядами на світ, а по прибутті до Києва прощаються з ним, як зі своїм другом. І нікого не засуджують за його природу. Книжка залишає по собі досить приємний післясмак якогось такого тепла, довіри, безпеки. Ти мимоволі тішишся за героїв хепі-енд, за те, що врешті він не самотній; що в нього з'явився захисник, і тепер є кого тримати за долоні, для кого старатися і творити. Герой наче оживає після цієї раптової любові і турботи, він врешті може заспокоїтись і зняти тягар самотності з плеч. "Тепло його долонь" – книжка, хай і не найкраща в моєму, вашому, чийомусь ще житті, але однозначно варта уваги. І вже частинка історії української літератури :)

Чудова розповідь, легко читається, написана зрозумілою мовою. Перш за все, варто відзначити ніжність цієї історії. Книга не відпускала мене протягом всієї розповіді, а емоційно ще довго триматиме в собі. Від деяких моментів хотілося плакати - наскільки чуттєво передав автор переживання. А також, відображено наші реалії, з якими треба боротись. Кохання не має статі. І дуже шкода, що наше закомплексоване, а подекуди просто "тупе" та стадне суспільство не може прийняти цього. Є такі історії, в яких щасливий кінець не відчувається на повну, ніби той хеппі-енд взагалі не ліпиться до історії. Однак, з книгою Юрія Яреми не так - фінал виглядає цілком природно та натурально. Дуже хотілося би відмітити підняту в книзі тему творчості, її плодів і думку самих творців щодо цього заняття, оскільки це актуальна для мене тема. Загалом, лише позитивні враження від цієї книги, щиро бажаю автору бажання, ідей та творчої наснаги продовжувати рухатися в цьому напрямку. Обов'язково буду слідкувати за його творчістю.