Анотація «Там, де заходить сонце», Олена Пшенична

Віра Петрівна Тихій, 72-річна жінка, яка колись працювала вчителькою української мови. Вона навіть уявити не могла, що опиниться у приватному пансіонаті для літніх людей — коли в Україну прийшла велика війна у 2022 році, Толя, син старенької, відправив її у спеціалізований заклад, адже цілодобово волонтерить, а невістка з внуками вимушено вихали за кордон з метою безпеки. Попри певну образу на сина, жінка замислюється, що, можливо, з її хворим серцем навіть краще буде у цьому новому місці, адже тут є і медичні працівники, і однолітки, з якими можна відвести душу й згадати минуле. Тим паче Толя ж сказав, що це не назавжди. Проте замість привітних мешканців Віру Петрівну зустрічають зранені, колючі старигани, які лишень чекають моменту, коли сонце їхнього життя зайде за горизонт.

Про книгу «Там, де заходить сонце»

Знайшовши нові вуха, старенькі діляться своїми життєвими негараздами й трагедіями — хтось отримав фізичні травми, у когось померли діти, а хтось довів себе до цирозу нескінченним пияцтвом. Віра ще розкриє багато таємниць цих самотніх старчих душ. На її материнське серце теж чекають випробовування, і від дикої туги рятують лише спогади про минуле, яке, звісно, було краще за теперішнє.

Драматичний роман «Там, де заходить сонце» української сценаристки й журналістки Олени Пшеничної є її повнометражним письменницьким дебютом. Вона веде оповідь від третьої особи здебільшого з перспективи Віри, часом звертаючись безпосередньо до читачів. Поєднання літературної української мови з елементами суржику й лайки додає автентичності персонажам, підкреслює місцевий колорит і робить діалоги живими. Текст емоційно багатий, у ньому сплелися сум, біль, тепло і гумор. Авторка часто використовує порівняння, метафори, детальні описи внутрішніх станів і предметів, не боячись вдаватися до пишних і барвистих образів. Вона фокусується на деталях повсякденного життя — листи на фронт, святкування днів народження, приготування настоянок, читання книжок, що створює реалістичну атмосферу та ефект присутності.

Будинок для літніх людей стає не лише місцем дії, а й символом заходу людського життя, через який письменниця показує тілесну і психологічну старість, страхи й радості літніх людей. Авторка підкреслює цінність віри, надії, людяності та взаємопідтримки у будь-які періоди, а особливо під час війни. Книга також торкається питання конфліктів між поколіннями, зокрема відчуження дітей від батьків та відповідальність за них. Ця книга сподобається тим, хто цінує емоційно насичені історії про життя, сім’ю, старіння, а також тим, хто готовий співпереживати, сміятися й плакати разом із героями.