Купила цю книжку, бо дуже люблю коротку прозу, а на жаль її не так часто і видають (а відтак і пишуть, напевно, не часто). Що взагалі чудово – герої у книжці одні. Так вийшло, що прочитала цю книжку під крапельницями в лікарні. Тому не мала можливості записувати цікаві моменти. Однак якщо деякі гоповідання наскільки сподобалися, що хотілося всі рядки розтягнути на цитати, як, наприклад, «Знеболювальний чай на Євромайдані», то деякі обурили й викликали відразу до книжки. І тут якраз було вже мінусом те, що у книжці наскрізні герої, бо, прочитавши, як гопники посприяли, щоб священнику вирізали нирку для якогось авторитета, бажання продовжувати читати книгу про цих персонажів не виникало. Але моє лікування затягнулося, тож добила книжку до кінця. Також здивувало, що на початку автор описує своїх героїв так, що я їх оцінювала як то двадцятирічних, то тридцятирічних, то сорокарічних (мабуть, один мозок на трьох у братів і був тому причиною), а в останньому гоповіданні автор пише, що їм за сімдесят. Але ж на Євромайдані вони були молодими! Також дивно, коли один із цих старих гопників каже своїм братам-стариганям: «Пам’ятаєте ті часи, коли у нас був спільний мозок на трьох?». У них не був спільний мозок на трьох, це автор зловживав цим формулюванням, а тут виявляється, що і герої гоповідань знають про нього. До того ж незрозуміло, що означає минулий час. Що в них тепер у кожного власний розум? Але судячи з останній подій, брати не порозумнішали. Я взагалі нічого не знаю про гопників, тому читалася книга легко. Але автор зводить гопництво як таке до лузання соняшникового насіння, до принципового безробіття й оббирання людей. Шаблонне мислення автора, що тут скажеш. Сподіваюся, серед видів діяльності гопників немає прочитання книг, і вони цю збірку оповідань, чи то пак, гоповідань, не читали. Бо тоді б автор мав би можливість дізнатися більше деталей із життя своїх персонажів.