Ціла книга, присвячена рок-н-ролу, що може бути ліпшим для фаната жанру. Лише книга про рок-н-рол, написана музикантом... І це дійсно відчувається, при чому не тільки в усіх тих музичних фішках, про які звичайний слухач може навіть не здогадуватись. Це відчувається в манері письма, у всіх тих епітетах, зворотах та порівняннях, які ставали музикою для очей та душі... Луцький музичний гурт, що колись збирав стадіони, зараз переживає не найліпші часи. Вони збираються з силами, щоб зробити ще один ривок - записати новий альбом. Але навіть імениті музиканти, перш за все, звичайні люди, у їхніх життях теж бувають чорні смуги, просто фани не завжди звертають на це увагу. От і в кар'єрі гурту "Дерти Лаха" наступає найчорніший тиждень за всі тринадцять років їхнього існування. Книга має сім розділів - сім днів пекельного тижня в Києві. І з кожним днем чорна хмара над головами музикантів стає все темнішою, усі їхні плани, побудовані вранці понеділка, уже у вівторок у вечері починають йти псу під хвіст. Несподівана слава та популярність, з якою зіткнулись хлопці додались до їхніх непростих характерів і всього того неадеквату, який часом відбувався у їхніх життях. Усе це почало збиратися в душі кожного як величезний сніжний ком, якому вистачило одного гучного звуку (у вигляді дівчини з татуюванням колібрі), щоб лавина знесла все над чим вони так довго працювали. Ще однією фішкою сюжету, окрім днів тижня замість назв розділів, є інтерв'ю гурту, які не завжди в хронологічній послідовності розкидані по всій книзі. Тут персонажі постають з іншого боку, такими, якими хочуть, щоб їх уявляла публіка. Але ж фанатам показують далеко не все...

Без зайвої скромності скажу, що я вже не перший рік гордо іменую себе меломаном-ретроградом у третьому поколінні, а тому, побачивши саму тільки назву цієї книги, зацікавилася нею просто миттєво. У пам'яті спливли найвідоміші музичні гурти двадцятого століття - і настрій для читання вже був готовий. Однак відкривши першу сторінку, я зрозуміла, що уваги їи приділено зовсім небагато. Втім, поглянути ближче на український рок-н-рол, який надихався творцями Америки й Англії і який я досі оминала увагою, виявилося цікавіше, ніж я думала. Надто коли спостерігаєш через призму в оці вокаліста музичного гурту, який за популярністю вже міг би дорівнятися хоча б до слави "Radiohead" чи "Beastie Boys". Нарешті, щойно перед цією книгою я прочитала "Гелтер Скелтер" Сашка Завари, події якої відбуваються в Чернівцях, а що мозкові стало б небагато сили трохи "посунути" увагу за картою України, рішення щодо детального вивчення психології музикантів було ухвалене негайно. Насамперед, кит. Символ, який згадується впродовж цієї історії, і якого головний герой почасти прирівнює до себе. Із собою покінчив один кит - і родичі посунуть за ним, аби... врятувати? загинути разом? От тільки за Семеном Зленком вже ніхто не хоче йти. Взагалі, цей образ, мабуть, один із найсуперечливіших для мене: начебто його й шкода, бо бачиш, як справа його життя котиться кудись у непевну далечину. Та коли думаєш, наскільки мало він цінував людей поряд із ним і наскільки болючою була його самозакоханість, підкріплена, до того ж, ще й фантастичним боягузством, то враження повертаються на 180 градусів: "Так йому і треба!". Утім, кожна із вищезгаданих рис робить його не героєм, не іконою, і не портретом. Просто людиною. Водночас і прекрасною, і жахливою, але така суперечність міститься в кожному з нас. Такий образ тільки робить відчуття реалістичнішими, за це авторові слід подякувати. Попри таку думку, мені досі здається, що символіку кита я зрозуміла неправильно... Коли ж я побачила, що й у цій книзі присутня дівчина, від якої втрачають голови всі члени колективу, при тому що двоє з них одружені, то асоціативний ряд в уяві завбачливо вибудував "Бітлз", які розпалися через те, що на горизонті з'явилася Йоко Оно. Зрештою, я не дуже й сильно помилялася. Тільки-от під час сповіді цієї героїні я не могла позбутися скепсису: навіщо брехати й казати, що пробачила і не хотіла помститися, коли насправді саме цього ти й хотіла. Подеколи жінки прагнуть володіти чимось набагато більше за чоловіків, та треба віддати їм належне - вони набагато терплячіші на шляху до своєї мети. Нарешті, те, навколо чого будується сюжет - запис нового альбому після останнього, провального. Тут же розкриваються й взаємовідносини членів гурту, і тут я довго не могла позбутися відчуття, що потрапила у такий собі чоловічий тераріум: хтось затаїв образу на вокаліста, хтось досі знаходиться в його тіні, хтось перебрав на себе функції батька, організатора й няньки водночас, той заздрить іншому... Коли ж музиканти несподівано почали кидати гурт на фоні наближення недільного концерту в київському "Атласі" - зауважу, що події в романі відбуваються протягом тижня - серце подеколи аж стискалося. ЯК вони викручуватимуться? Відповідь виявилась настільки ж простою, наскільки й болісною. Тоді я зрозуміла, що мені навряд чи вдасться до кінця збагнути мотиви кожного, але те, що кожному все-таки стало краще, коли гурт розпався, видно навіть неозброєним оком. Проте з таємницями, які автор хотів укласти в романі, як на мене, він борсався якось недолуго. Інтрига, яку тримає факт, що після спілкування з Кравіц кожен член гурту вирішує, що хоче піти у вільне від "Дерти лаха" плавання, змушує тебе розмірковувати: про що ж це говорити треба, щоб люди тікали один за одним, як щури з корабля. А врешті виявляється, що автор і не планує тобі розповідати, що вона там патякала. Те саме і з червоним записником. Семен півжиття мучиться, що вкрав у когось записані тексти для пісень, ти думаєш: ось-ось він зізнається, і від нього відвернуться взагалі всі... І тільки для того, щоб дізнатися, що поетом-піснярем від початку був Зленко і тільки він. Якось це... розчаровує трошки. Разом із цим мені стало прикро: невже щось дійсно цікаве людям і хороше з твоєї власної точки зору можна створити, тільки налигавшись алкоголю й накурившись трави? Ага, і остання таємниця - хіба тільки легендарне "Доміно" в кінці твору все-таки з'являється. Роман просякнутий, здавалося б, не критично витонченою філософією, проте смислове навантаження в ньому дуже велике, тож за один день навряд чи його можливо прочитати. А от порекомендувати - певна річ, особливо тим, хто хотів би пов'язати своє життя із музикою. Тим паче, написана ця книга у досить-таки цікавому форматі. QR-коди, завдяки яким можна під час читання послухати музику, звісно, приємне доповнення, проте мене більше зацікавило завершення кожної частини таким собі розділом-"інтерв'ю", причому розставлені вони зовсім не в хронологічному порядку. Оформлення обкладинки теж сподобалося - до речі, чорний та темно-рожевий кольори вже використовувалися разом у масовій культурі - тепер вони відомі завдяки афішам французької рок-опери "Моцарт" (збіг? Мені подобається так думати...).

Сергій "Колос" Мартинюк. "Рок-н-рол. Роман про всі правди і неправди українського рок-н-ролу" Відкрити книжку і одразу полинути на вулиці міста, в якому живеш уже більше, ніж там, де народився. Впізнаєш напис на гаражі, який стояв колись у дворі сусіднього будинку, 18 відділення Нової пошти, знаєш описаний будинок, що на Федорова, підвал 26 школи. Тож навіть якщо й були якісь перестороги до роману, то вони одразу зникли. І якось віриш майже усьому, пригадуючи банди, які тусувалися у твоїй школі-усі такі розтелепані, з немитим волоссям, патлаті, з претензією на стиль в одязі. І неодмінна гітара. І хрипкий голос, чи то від надриву, чи від надмірного захоплення тютюновими виробами, і замилений погляд, який інколи тебе бачить, а інколи проходить крізь. І за кожним із них, хто вважав себе хоч на краплинку музикантом, своя важка історія, про яку можна романи писати. Та вони змінювали оточуючих. Раптом виявлялося, що є не лише Кіркорови і Доліни чи Пономарьови й Могилевські. Є інша музика. Так, можливо вона не така досконала, вокал далекий до бездоганності, але вона дзвенить в голові, відгукується в серці і тремтить на губах. І от уже твій світ наповнюється новими барвами й звуками. І тобі плювати, що хтось його не розуміє. Одних ти притягуєш до себе текстами, які строчиш в смс людям, з ким бажаєш розділити нові звучання. Інших задовбуєш рінгтоном на телефоні. І от уже вас більшає, уже хтось іде на концерт, хтось в Кораблик на вечірку, хтось планує, на який фестиваль гайнути... Книга нагадала все це... І все мені там сподобалося) Майже) Інтерв"ю хіба були дуже такі "прилизані", інтелігентні) І Сем... Він вийшов кострубатим якимось. Здавалося, що він писаний із самого себе. І йому намагалися придати надмірної доброти і додати трохи надриву. І як на мене, переборщили. Образ Дена мені здався просто бездоганним. Ще маю деякі зауваги до GR-кодів. Вони ну дуже маленькі. Добру половину з них я не змогла відсканувати. Але їх наявність в книзі однозначно стали великим "+". Вони додали емоційності, чуттєвості та реальності. Раджу!