Книга виявилась не поганою, але вау ефекту не було. Події відбуваються на Катеринославщині (Дніпропетровськ), або сучасний Дніпро. Кохання та старовинні міфи є головною лінією сюжету. І не дивно, адже найцікавішим для мне було спостерігати за любовною лінією Клима Шпакуватого та Марусі Глинської, до всіх інших персонажів і подій я ставилась якось байдуже. Але, на диво, символічний образ Мамая і значення його для України мене дуже сильно надихнули. Детективної інтриги я не помітила, але детективні елементи тут присутні: є злочин (підпільна антиурядова організація) , є злочинець (старий заколотник з великим стажем протизаконної діяльності), і є детектив (молодий слідчий-новачок Клим Шпакуватий), який має все розплутати. Але не все так, як здається на перший погляд. Головним злочинцем виявляється видатний історик та археолог Дмитро Іванович Яворницький, а детектив (слідчий) - працівник ГПУ. І все перевернулось догори дном, навіть самі автори відносять свою книгу "Справа Сивого" до «романтичного антидетективу». Але це не лише романтика і детектив, а й історичний твір, за яким ховається історія степової України. Більшість персонажів - реальна інтелігенція, яка піддавалася репресіям та розстрілам. Та чи всі ці події реальні - не впевнена, з історією я не дуже дружу, але щось підказує, що все гарно художньо прикрашено. Але я можу і помилятись.

Маємо історію, яку самі автори визначають як «історичний, романтичний антидетектив». Тут слід відзначити кілька моментів. По-перше, в книзі дві історії, вірніше, дві сюжетні лінії, об’єднані постаттю Дмитра Яворницького, але розділені в часі: одна лінія розгортається в останній чверті ХІХ ст. і описує українську громадівську спільноту Катеринослава, Харкова, Петербурга. Яворницький її важливий учасник – досліджує своє дорогоцінне козацтво і не менш дорогоцінний степ, робить кар’єру, спілкується з друзями, закохується і втрачає кохання… Друга лінія – вже сталінський Дніпропертовськ, Яворницький – літній історик, директор музею. Як представник «старої дореволюційної інтелігенції» довіру нової влади заслужити не зміг би, навіть якби хоча б на позір «увірував» у їхнє «світле комуністичне майбутнє». Саме тут зосередився «антидетектив»: логічно було б співчувати молодому слідчому, але очевидно, що симпатії авторів якраз на боці «підозрюваного». Та й читачам, думаю, кидається в очі абсурдність «слідства» (все розслідування – благенька папочка в новому портфелі вчорашнього студента-невдахи, що завалив сесію і знайшов себе у ГПУ). Загалом детективчик (добре, антидетективчик) – симпатичний, але невибагливий. Дивно читати у відгуках порівняння із претензійними текстами. Очевидно ж від початку, що це не витончений літературний пошук, а зразок такої собі просвітницької літератури. На перший погляд, наче простувато, але загалом два світи, що постають перед читачем, виписані достатньо інформативно. В принципі ХІХ ст. як історичний період мені більш симпатичне (та що завгодно буде симпатичніше за самий пік сталінщини), але до викладу саме цієї лінії маю засторогу. Як би дивно це не звучало, автори дали забагато історичної інформації, книга виглядає як енциклопедія українства на межі століть (Капранови до всього ж активно працюють із регіональним матеріалом) – маса імен і постатей національного руху: істориків, археологів, фольклористів, етнографів, композиторів, поетів, художників, підприємців, меценатів. Вони на той час і були українською культурою, та й Україною як такою. З одного боку, неодноразово в літературі зустрічала це враження «єдиної і тісної тусовки», такого собі культурного «свій до свого по своє», коли йдеться про діячів того часу. Це враження у книзі добре сформульоване як спостереження співробітника охранки про «згуртованість та затятість цієї публіки», і це зважаючи на масу типово українських чвар (куди ж без них). І все б, здавалося б, прекрасно, але книга закоротка для такої кількості постатей. Про більшість з них – буквально речення, плюс зноска з поясненням (за зноски – спасибі), але розкрити картину, створити уявлення про епоху в такому форматі нереально. Від того, що в сцені відвідин театру названо майже десяток імен дійсно талановитих, але не відомих читачу театральних діячів, читач не проникнеться багатством театрального життя, ну, не працюють такі прийоми ані в підручниках, ані, тим більше, в літературі. Так, ситуацію, коли своя культура залишається невідомою, нормальною назвати не можна. І виправляти її слід. І художня література – хороший для цього крок. Але прийом «накидання десятків імен» сумніваюсь, що допоможе. По прочитанню залишили слід або ті постаті, які потрапили у авторський фокус більше, ніж на абзац, або ті, хто і так був на слуху. От Рєпін і його «Запорожці» розкішно вийшли: і «виписування лисини», і Яворницький «в ролі» козацького писаря (він по центру на картині), і відсилка «Запорожців» до Емського указу (про таке «прочитання» відповіді запорожців дізналась із книги вперше). Начебто і епізодичний персонаж, а ємний і симпатичний образ вийшов. Олександра Поля однозначно хотілося б більше. Сам Яворницький на диво не надто колоритний – реально ж цікавий дядько був, а от в літературному образі чогось не вистачає. Власне, тут якраз ясно: не вистачає банально сторінок – щоб нормально розкрити героя, тим більше вважай все життя у книзі показати, має бути достатня кількість епізодів, щоб його сприймати «як живого». «Конспект», принаймні зі мною, так не працює. Тому тут абсолютно зрозуміле бажання авторів розкрити тему максимально широко спрацювало на «розмивання» як сюжету, так і просвітницької складової. До речі, вже згадана тут регіональна специфіка – дуже симпатична, дніпрянам однозначно рекомендовано до читання, абсолютно класнючі зарисовки краю: пасажі про бульвар і кіз, міст і Ейфеля, козацькі могили і Мамая – все сподобалось. ХХ століття – друга сюжетна лінія, виписана чіткіше,лаконічніше і для мене вона однозначно сильніша. Справив враження сюжет про царські кадри на службі у більшовиків (представник царської «охранки» прекрасно працює на ГПУ і в обох іпостасях переслідує Яворницького). Ця «змичка» на відміну від тиражованої «селян і пролетаріату» набагато цікавіша: готовність більшовиків використати профі «старої школи», особливо та тлі постійних підозр ГПУ щодо сумирної професури. Але ж ні: професура – ідейно чужі, а от охранка – ок. І з протилежного боку не менш цікаво: охранка сприймає СРСР (і цілком справедливо) як продовження імперії – прямо тобі спорідненість душ. Дуже добре виписана радянська молодь: молоді, симпатичні, переконані і палкі комсомольці, що мріють побудувати світле майбутнє, впевнені, що воно вже ось-ось. Ні в чому не сумніваються, спокійно переступають через помираючих селян на вулицях (є в романі маленька, на абзац сцена). І таких штрихів, лаконічних і переконливих чимало. Вони створюють загальну картину страшного в своїй нормальності і симпатичності покоління: мрія про крепдешинове плаття і участь у демонстраціях із вимогою розстріляти учасників СВУ; розмови про світле майбутнє, яке будується разом із Дніпрогесом і здатність не помічати конаючих із голоду селян на вулицях. Переконаність у своїй правоті і готовність переступати через практично все – реально моторошні і образ цей авторам однозначно вдався. Отже, загалом – непогана просвітницька література в художньому викладі, цінна хоча б як енциклопедія українознавства з ухилом у запорозьку Катеринославщину, як на мене, трохи конспективна. Дійсно добре зроблена частина, яка дозволяє зрозуміти механізми сталінської радянщини. Для тих, хто цікавиться минулим – можна рекомендувати, досить непогано.

После просмотра на Ютубе видео с канала "им. Т. Г. Шевченко" стало интересно, что же за писатели Братья Капрановы, раз у них такая обширная аудитория и в принципе достойный материал. Как оказалось, потратил свои деньги практически зря. Сначала о хорошем: 1) До прочтения романа мало что знал о Д. Яворницком, его связях с известными деятелями разных эпох и т. д. Всё это в книге есть, и утолить свою любознательность можно. 2) Видно, что авторы любят Украину и пытаются всеми правдами и неправдами защитить её современную от участи колонии/окраины/провинции "вечной России", как говорит один из персонажей Седов. Теперь о недостатках: 1) Настолько стилистически бездарную литературу нужно поискать. Даже у отца и дочери Андруховичей стиль гораздо более изысканный и интересный. А если начнете читать Маканина, Сорокина или хотя бы даже Пелевина, то поймете, что их 1 абзац стоит целой главы этой писанины. И нет, я не кремлебот, у меня не "горить", как любят говорить Братья Капрановы в своих видео, просто люблю русскую литературу и читаю её произведения чаще других. Если по конкретике: *описывается как-то поступок героини*, авторский комментарий: "Так поступають/люблять/роблять ВСІ молоді дівчата". Да, серьёзно? Каким нужно быть дураком, консерватором или формалистом, чтобы так написать? В общем, такого хватает по всему тексту. 2) Такое чувство, что авторы хотят сразу усидеть на всех стульях, чтобы их книжку купило максимальное количество народа: любишь ЛЮБОФФ - получай и Клима с Марусей, и Яворницкого с Елизаветой; любишь детективы - получай пародию на нормальное расследование с полным отсутствием интриги и предмета расследования. Ах, это "антидетектив"? Нет, это просто некачественное чтиво, ориентированное на массового реципиента. С таким же успехом туда можно было добавить сцену, как Яворницкий вместе со своим приятелем-украинцем отстреливается из револьвера системы Наган от коммуняк во время езды в повозке или скачки на лошадях. Не исторично, зато интересно, экшн для любителей почитать в электричках, не ровно дышащих к опусам Донцовой и её коллег. Вердикт: очень спорная книжка, ведь подлинную историю Украины знать нужно, но уж точно не в такой подаче. Больше книги Братьев покупать не буду.