Я не знаю чому, але завжди ставилася з упередженням до творчості Джоді Піколт, навіть до цього не прочтитавши ні однієї книги. Тому дана книга написана в дечому і для мене. І після неї хочеться читати у автора все. Десь до п'ятдесятої сторінки у мене читання йшло дуже тяжко, бо я не могла ніяк влитися в історію. Оповідь ведеться від трьох персонажів. І мало того, що погляд на теперішні події постійно перескакує від одного до другого, а потім іще і до третього. Так самі персонажі ще постійно згадують минуле. І тому тільки коли автор уже ближче познайомив мене зі своїми героями, от тоді я уже не могла відірватися від читання. Після цього уся історія у мене викликала мурахи по шкірі та відчуття того, на скільки несправедливий світ. На скільки люди роблять його несправедливим. Перед нами Рут - чорношкіра медсестра родильного відділення, на руках у якої померла новонароджена дитина. Другим головним персонажем є Кеннеді, яка стала адвокатом Рут. А третім персонажем став Терк - батько померлого хлопчика, який у смерті сина звинувачує саме Рут - єдиного чорношкірого медичного працівника. А ше він скінхед, який ненавидить усіх людей, які не належать до високої арійської раси. І саме в персонажа Терка мені було повірити складно. Не в самого персонажа, а в те що у світі реально існують ось такі люди. Люди, які ненавидять усіх і вся, а потім роблять найромантичніше освідчення своїй дівчині. Ось цей резонанс у головному чоловічому персонажі мене бентежив. Я все читала і не могла зрозуміти який часовий період описує автор. Адже така расистська ситуація у сучасній, толерантній Америці була для мене незрозуміла. Я все думала, що події напевно відбуваються десь у шістдесятих, а можливо навіть раніше. Але коли мова уже пішла про першого чорношкірого президента, ця історія мене шокувала ще більше.