Книга надзвичайна. Для мене, як психолога, що займається корекцією порушень харчової поведінки вона надцікава. Багатий фактографічний матеріал демонструє не лише витоки цих порушень, але і в цілому вплив їжі на свідомість.

Одразу мушу сказати, що пані докторка змінила моє ставлення до таких досліджень взагалі :) Раніше мене дивувало, нахіба досліджувати якісь такі-от дрібниці, людям робити не було що? Це що, така імітація науки, як реальна дисертація совітських часів "Вплив московського клімату на фізіологію студентів з..." Даруйте, забулася, з якої країни, але чи то з азійської, чи то африканської. Але пані Стяжкіна змінила моє розуміння своїм дослідженням, розтлумачивши мені, що такі от повсякденні практики є відображенням картини світу, світогляду як такого. Ми ті, що ми їмо, носимо, купуємо. І подекуди те, що ми старанно приховуємо, вилазить у таких практиках, бо там його не відслідковують. Тепер я звертаю увагу на такі речі, й жити стало цікавіше :) Ця книжка насправді не науково-популярна, вона наукова. По суті це монографія. Майте це на увазі, хто збереться читати. Олена Стяжкіна пише прекрасно, й особисто я читала цю книжку як поему, однак якщо ви не сприймаєте науковий стиль, то не будете настільки в захваті. Це саме наукова робота, написана науковим стилем, з купою посилань (я нарахувала близько 800). На деяких сторінках посилання займають більше місця, ніж авторський текст. Отже, пані докторка намагається розглянути радянські практики, пов'язані з їжею (бере 1960-80-ті роки). Ставить собі за мету розглянути як свідомі, так і несвідомі прояви ставлення совітської людини до їжі. Тобто як те, що вона говорила безпосередньо про їжу, якими гаслами, ритуалами та поняттями оточувала процес приготування та споживання їжі, так і несвідомі згадки. Для вивчення останніх непогано підходять література й кіно - особливо ті твори, в яких епізоди з їжею нічого не означають крім того, що героїв треба "поспілкувати" за столом. Співставляючи ці свідомі та несвідомі згадки, працюючи як із літературними та архівними джерелами, так і з живими спогадами, авторка доходить цікавих висновків. Чому саме їжа? Тому що це базова потреба, тобто до відповідних практик були активно залучені всі, але разом із тим, не надто багато уваги було на них сконцентровано, їжа була начебто "сама собою", таке життєве тло. Авторка зауважує, що жоден совітський фільм не був зацензурованим через "неправильне" зображення харчування, тож цензори не звертали уваги на такі дрібниці. І справді, їжа в совітську добу виступала як не варта уваги дрібниця - наслідки цього ставлення ми відчуваємо досі. (Парадоксально, що дуже багато уваги та сил приділялося тому, щоб виховати в людей сприйняття їжі як не вартої уваги дрібниці). Взагалі в книзі дуже багато сенсів, вона наводить на безліч думок. Дещо, як на мене, недостатньо повно розкрито, хотілося б більш докладної розмови. Мушу ще зауважити, що мене дуже засмутила робота коректора. Таке враження, що він загубився в цих наукових нетрях і не подужав текст. Принаймні, в книзі є навіть незакриті дужки, я як коректорка скажу, що не помітити їх доволі важко.

Враховуючи значну кількість матеріалів задіяних при створенні роботи, книга Олени Стяжкіної безумовно належить до наукової літератури, а не до художньої. Проте, незважаючи на академічний стиль, праця видається легкою для прочитання, не лише для людей зі спеціальною освітою. Завдяки багатому фактичному матеріалу та вдалому викладенню тексту читач буквально на власній шкірі відчуває фізичні та моральні страждання радянської людини під час «пошуку їжі» у прямому сенсі цього виразу. Звичайно дуже шкода, що така робота не з’явилася років двадцять тому, але краще пізно ніж ніколи. Книга заслуговує найвищої оцінки, та на мою думку, має бути обов‘язковою для ознайомлення у школах країн, що так чи інакше потерпали від комунізму.