Роман грає на найнебезпечнішому страху - коли чужа доброзичливість виявляється ретельно спланованою брехнею. Подружжя, яке здається «щасливим», опиняється в ситуації, де кожне рішення лише глибше затягує зашморг. Едвардс повільно, але невідворотно розкручує напругу, змушуючи сумніватися в мотивах усіх персонажів. Це трилер про те, як випадкова зустріч може перекреслити життя і як «везіння» іноді є найгіршим вироком.

Обожнюю історії, де сюжет тримається на тонкому протистоянні між детективом і маніяком — коли злочинець мислить абсолютно інакше, за власною, спотвореною логікою, а фінал усе перевертає догори дриґом. Особливо ціную ті випадки, коли до останньої сторінки не можу вгадати, хто ж справжній лиходій. У затишному містечку графства Шропшир знаходять тіла людей із застиглими усмішками на обличчях. Експертиза показує передозування морфієм, але підстав для самогубства в жодного з них не було. Навпаки — кожен переживав світлу смугу, мав плани й надії, і раптом… смерть. Дуже швидко стає очевидно, що це — справа рук серійного вбивці, і ця новина розлітається містом, як блискавка, сіючи страх і паніку. Оповідь ведеться з кількох точок зору, зокрема — від самого маніяка. І чесно, його думки викликають справжні мурахи: холодні, збочені, водночас надзвичайно логічні у власному хворому світі. Що ним керує? Хто буде наступною жертвою? І чи встигне поліція зупинити його до того, як він знову вийде на полювання?..