Ця книга повернула мене в дитинство. У ту пору великої наївності та нерозуміння. Таки пропаганда - велика сила і у Радянському Союзі вона явно була не слабкою ланкою. Мій піонерський мозок ніяк не міг збагнути, звідки у мирній, позитивній, справедливій державі раптом, як гриби після дощу, почали з'являтися "гарячі точки". Де правда? Де причина? Схоже, це таємницею було і для героя. От тільки я себе в ту пору не шукала ще, а він був достатньо дорослим, щоб перейматися подібними питаннями. Тут Ви навряд чи знайдете пяснення війні у Нагорному Карабасі. Але тут ви точно зумієте відчути і прожити емоції сторонньої до цих подій особи, яка долею випадку потрапила в полон спочатку до азербайджанців, а потім до вірмен. Найчастіше в думках у мене зринало слово "безглуздя". Яке ж безглуздя усе це для нас, які далеко, не розуміють, живуть своїм життям. Здається, щось схоже хтось десь там думає і про нашу сьогоднішню війну... І цитата. Просто до крижин у крові. "На війні обов'язково вбивають, чи не так? Проте ополченці лише вдираються кудись, захоплюють заручників, а потім вимагають викуп за них - живих чи мертвех. Це скидається не на війну, а швидше є такою собі кавказькою комерцією, спільним вірменсько-азербайджанським підприємством: кожна зі сторін конфлікту руйнує домівки, викрадає жінок і дітей опонента, а тоді чекає викупу за повернення останніх; на виручені кошти купує гранатомети, ракети для того, щоб знову руйнувати... Аж раптом з неба звалюються ці російські козли, безстрашні поборники вільної демократичної преси, гасають із фотоапаратами повсюди, у самому пеклі війни, і про це пишуть книжку. Отак, якщо викладати зовсім стисло. А росіяни тим часом подають усе так, як їм заманеться: сьогодні вихваляють тебе, завтра - іншого, а пізлязавтра ще когось - і так далі".