Цю книгу я придбала іще рік назад, але все не було часу її прочитати, і лише коли знову сиділи на локдауні, з'явилося трішки більше часу. Мені було спочатку трішки важко звикнути до героїв, через те, що сюжет книги розповідає про долю кількох людей. Але потім я просто не могла відірватися від книги настільки переживала за долю кожного героя. Вразила доля волонтерів Вадима та Насті, як вони потрапили в полон, і кілька місяців вони перебували "в пеклі". Вони мріяли про свободу, хотіли побачити своїх рідних і лише ці думки допомагали триматися. Виявилося, що полон це було не найстрашніше, коли вони повернулися додому, їх односельчани звинувачували у зраді. Морально сильно давили обставини, і останньою каплею була втрата доньки. Важко знайти сенс життя коли обставини хочуть зламати тебе, і якщо ти не знайдеш сенсу до життя воно перестає існувати. Доля солдатів, настільки вражала, пронизувала за живе. Читаючи всі ті події, ти відчуваєш разом із героями біль та їхню втрату. Після прочитання цієї книги, я на багато речей подивилася іншим поглядом. Книгу варто прочитати, дуже сильний сюжет, емоційно наповнена.

Ми не знаємо, що буде завтра. Нехай воно просто буде, а в ньому будуть всі ті, хто нам дорогі... Вражень багато, емоції ще довго, мабуть, не покинуть мене. Книги про війну. Війну на Сході. Війну у свідомості людей. Війну між рідними, які опинилися по різні сторони барикади. Дуже емоційна, важка книга, постійно хотілося плакати від усвідомлення того, що це правда. І зараз там, на Сході, за декілька кілометрів від нас хтось помирає. Помирає за те, щоб ми могли спокійно жити. «Оголений нерв» мені сподобалась. Проте там стільки «але», стільки політики, стільки власного авторського «я», що інколи цього всього було занадто багато і здавалося, що головній героїні Насті всі у чомусь завинили: влада, яка нічого робить, донька та чоловік, які не розділяють її поглядів. Лише син Генник правильний: бореться за краще майбутнє для своєї країни і в цій боротьбі отримав поранення на Майдані. Настя п’є каву зранку на балконі та спостерігає за подіями у рідному місті Сєвєродонецьку, пише статті до газети про те, як їм тяжко живеться, а в цей час в Україні вже активно починає діяти волонтерський рух. Хто не підтримує позицію Насті той – ворог країни. Водночас кожен член родини представляє різні соціальні та вікові категорії населення, що живуть у Донбасі. Це – бабуся-пенсіонерка, яка мріє про комунізм, бо саме там пройшла її молодість, батько-пацифіст, мати- патріотка, син, який до останнього стояв на Майдані та дочка, яка захоплена ідеями сепаратизму, що і спонукає її поповнити ряди ополченців. «Повернутися дощем» зовсім інша. У ній йдеться про війну на сході України, про справжню війну зі стріляниною, втратами, бойовим побратимством, відчаєм та болем полону, знущаннями над полоненими, зрадою «бойових» командирів, а поруч з цим – просте людське щастя, почуття кохання та надії на краще життя у майбутньому. Війна зриває маски, показуючи справжні обличчя людей. І дуже хочеться вірити, що якою б не була ця війна – на полі бою, між політиками, ідеологіями, - але вона врешті решт обов’язково закінчиться і над нашою Україною буде мирне небо, в якому пурхатимуть пташки і сяятиме сонце.