зі слів самої авторки, роман автобіографічний, і це помітно. персонажі обʼємні, живі, історія захоплююча. мені дуже сподобалось. було враження, ніби я справді зазираю в чиюсь родину, зовсім відмінну від знайомих мені сімейних устроїв.

знаєте, от бувають ситуації, коли береш читати нову книгу та точно знаєш, що вона виявиться хорошою, і от так і стається. це - той випадок. Якщо я називаю себе Джанет, то чому маю писати автобіографію? Генрі Міллер називає свого героя Генрі. Пол Остер і Мілан Кундера називають себе на ім'я у деяких творах. Так само і Філіп Рот. Критики це трактують як грайливу мета-літературу. Щодо жінок таке вважають сповідальним. Це припущення ґендерне? Воно пов'язане з творчою авторитетністю? Чому б жінці не здійснити свій експеримент? тож домовимося, що це не автобіографія Джанет Вінтерсон, хоч і базується на історії її життя, її досвіді, а художній твір, оповідь, експеримент, мета-проза. Коли я зростала у бідності, у депресивній місцевості, з батьками-п'ятдесятниками, які очікували на пришестя Ісуса, що згорне час і простір, як сувій пергаменту, мені ніколи не спадало на думку, що моє життя обмежене, а шанси похмурі. Джанет зростала в родині п'ятдесятників, які не просто ходили в церкву, а були активно залучені в її діяльність, що мала свої "бізнес-план" та маркетингову стратегію. релігійне оточення та виховання в устах авторки не звучить травматичним чи болючим, у дитинстві вона сприймала його як норму та розглядала в деколи ігровій формі. немов така собі Венздей Аддамс, героїня приходила до школи та розповідала іншим дітям, що кінець близько, Апокаліпсис уже на порозі, а потім ішла допомагати в похоронному бюро чи роздавати листівки на ярмарку. Джанет досить швидко зрозуміла, що чоловіки її не цікавлять. з оповідей старших жінок у неї взагалі склалося враження, що є жінки, є чоловіки, і є звірі (якими виявляються деякі чоловіки). їй страшенно не хотілося дізнатися, що її обранець виявився звіром, а одразу цього й не зрозумієш. Ми, як завжди, читали Біблію, а потім говорили, як тішимося, що Господь нас із нею зблизив. Вона довго гладила мене по голові, потім ми обнімалися, і мені здавалося, що я тону. вона знайомилася з дівчатами, приводила їх до церкви, допомагала ближче пізнати закон божий, а потім вони лежали на гладили одна одну, цілували, любили. Джанет не вбачала в цьому нічого протиприродного, любов є любов, але іншим людям так не здавалося. вона досить швидко зрозуміла, що проблема саме в людях. але життєві обставини та неприйняття общиною не зародили в ній ненависть чи зневагу. радше жаль та поштовх вирушити у власну мандрівку. це багатошаровий твір, який можна читати кілька разів та бачити в ньому різне: експеримент, майстерне поєднання казок та легенд про Святий Ґрааль, Камелот, історію про пошук себе та дому, лесбійський досвід, стосунки матері та доньки, зображення релігійної общини зсередини та сприйняття її зовнішнім світом, книгу про дорослішання. важкі теми тут сприймаються легше завдяки особливому стилю авторки, її живому та веселому голосу. у відгуку я не згадала ще кілька важливих питань, які розкриті в книзі, проте не хочу спойлерити аж так сильно. це однозначно всі 10 з 10 та одна з кращих прочитаних книг цього року. дуже вдячна видавництву Ще одна сторінка за те, що "Помаранчі" нарешті є українською.

Це перша книга авторки, опублікована в 1985 році. Це напівавтобіографічна історія дорослішання лесбійки, яка виростає в англійській п'ятидесятницькій громаді. Вінтерсон вміло поєднує незвичайний гумор з глибшими людськими емоціями – смутком, горем та коханням – і робить це ідеально. У цій історії було багато потенціалу для гіркоти (яку я неодмінно очікувала), тому я була приємно здивована, наскільки мало гіркоти насправді в цій книзі. Оповідь ведеться від першої особи, а історія переплітає реальність та казки. Представлені казки збігаються з тим, що відбувається в житті головної героїні, і їхня мета, здається, полягає в тому, щоб розширити тему стосунків між Джанет та її мамою. На мою скромну думку, самі ці казки варті того, щоб дослідити їх детальніше