Перші сторінок 150 я не могла вїхати в усе що відбувається. Багато подібних імен(точніше призвіщ), якісь не зрозумілі терміни і визначення. І поступово те все розповідалось, але якби так сильно не хотіла прочитати книгу Катерини Пекур, то закинула б ще на перших 50 сторінках. Ближче до 200сторінки - в мене був присмак детектива, розслідування, таємниці, секретність… а потім коли нарешті кількість дійових осіб зменшилась і вже як поняла… ух! Не могла відірватись. Для таких як я - в кінці виявилось, що є довідник і з іменами і з назвами

Поки я читала "Пісню бриців", мене не покидало відчуття, що я читаю історію яка могла статися в Україні. Так, в алтернативному Всесвіті, з іншими законами біології та фізики. Але головна героїня - українка і все тут. І тут є свій "рускій мір" із цивілізаторським расизмом, КДБ, московський патріархат і УПА. Нехай все це має інші назви. Відірватися від читання було фізично складно! Тепер чекаю на продовження.

Пісня бризів - книга, від якої не хочеться відриватися. Неможливо однозначно визначити належність книги одному жанру: тут у нас, як зазначив Олексій, і виробничий роман, і пригоди, і світ-антиутопія, і навіть - як на мене - дорослішання. Хоч головній героїні 30 років, проте вона потрапляє в такі обставини, коли світ довкола неї і вона сама змінюються з карколомною швидкістю, і треба встигнути за цими змінами. Ми бачимо тоталітарний світ, жорстко закутий кайданками правил, які мають вберегти душі людей, залишити їх “чистими”, і навіть запобігти страшній смерті від доторку Мороку. Все підкоряється вченню Книги. У Книзі сказано, що всі діти творця рівні, але, як доводить життя, деякі рівніші за інших. Головна героїня, Санда, пізнає це змалечку, бо має колір волосся, що на дещицю відрізняється від “чистого”. Інша “вада” ще у шкільному віці перевела її у ряди “неповноцінних”, відкинула на один з найнижчих щаблів негласної ієрархії. І маючи таке комбо вона мусить міцно вчепитись зубами, аби мати роботу та житло - дещицю незалежності від Родини у Світі Книги. Ми не бачимо цього шляху, але ми відчуваємо його у спогадах та поведінці дорослої Санди, її думках та реакціях на повсякденність. У цьому світі сяк-так можна жити і працювати, навіть “неповноцінним”, навіть хупара, проте все летить шкерберть і неймовірно швидко, коли до лікарні, у відділення Санди потрапляє особливий пацієнт. І згодом вступає в дію Комітет Спасіння Нації. І приходить страх. Цей страх, ця постійна напруга настільки реальні, що їх можна просто помацати. Ти не просто віриш, ти завмираєш разом із Сандою, не можеш дихати, настільки напружений, що можеш у будь-яку мить просто вибухнути, якщо вчасно не “стравити тиск”. І на тлі цього страху, невпевненості - кохання. Кохання, якому ти віриш. І гірка дрібка щастя від того кохання наприкінці оповіді, коли герої розуміють: це все, що вони можуть вирвати у Світу. Хотіла написати ще багато чого, і навіть написала, але потім стерла півсторінки тексту (навіть шкода було). Чому? От, наприклад, я не боюся спойлерів навіть прямим текстом, а дехто не любить їх хоч прикритими, хоч завуальованими. Тому, аби нікому не псувати враження, ніц не скажу. Крім одного ;) Після прочитання стає зрозумілішою (але не до кінця) обкладинка. І це бомбезно. До речі. В кінці книги є словничок. Я прочитала його першим. Це допомогло краще зрозуміти, що до чого, глибше розкрити світ.