Я ніколи раніше не плакала, коли читала Гейлі. Ні «Аеропорт», ні «Готель», ні «Детектив» не доводили мене до сліз. А от «Остаточний діагноз» довів. Можливо, через те, що я не можу сприйняти смерть немовляти, хай недоношеного, хай із резус-конфліктом. Шкода головних героїв із родини Александер, які через впертість провідного патологоанатома втратили свою другу дитину. Дуже хочеться, щоб ця пара нарешті змогла народити дитину й радіти кожній миті з нею. Той випадок, коли вигадані персонажі мені здаються рідними. Друга історія, яка розчулила мене, це злоякісна пухлина у 19-річноі дівчини Вівіан, красуні, яка от збиралася заміж. До операції хлопець (теж медик) клявся їй у коханні до смерті, а після операції кинув її. Не зміг впоратися із відповідальністю. Мені ногу не ампутували, на щастя, але мій колишній коханий теж кинув мене напередодні весілля, і теж злякався відповідальності. Тому особисті спогади наклалися і зробили читання книги вдвічі болісним. Тому я трохи зла на Гейлі. Я хотіла щасливої кінцівки твору, а не розбитого серця Вівіан і сліз родини Александер.