Ніби мене нема(є)
Паперова книга | Код товару 1265648
Yakaboo 5/5
Автор
Славенка Дракуліч
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2020
Перекладач
Ірина Маркова
Кількість сторінок
224
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
135x205 мм

Усе про книжку Ніби мене нема(є)

Травень, 1992 року. Молодій боснійці С. двадцять дев’ять років, вона освічена, красива, має власний будинок і роботу вчительки у невеликому містечку. Має друзів і нормальне життя. А тоді одного дня у її двері стукає сербський солдат.

Березень 1993 року. Виснажена і зневірена емігрантка народжує у Швеції дитину. Втім, на відміну від інших новонароджених у палаті, у цього немовляти немає імені, країни, мови чи батька, натомість є багато батьків, безлика маса солдатів, які ґвалтували С. у «жіночій кімнаті» концтабору.

«Ніби мене нема(є)» — це приголомшливий роман про масові випадки насилля над жінками під час війни у Боснії, заснований на реальних свідченнях жертв, на невигаданих історіях та болючих травматичних спогадах жінок, із якими спілкувалась Славенка Дракуліч.

Характеристики
Автор
Славенка Дракуліч
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2020
Перекладач
Ірина Маркова
Кількість сторінок
224
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
135x205 мм
Рецензії
  •  
    Жіночий вимір пекла бойових дій 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Наразі для реалій українського суспільства актуальним є перспективи непростих трансформацій у військовій галузі, зокрема, всього, що так чи інакше зачіпає аспекти перебування жінок-повойовниць пліч-о-пліч із вояками-чоловіками.
    Нова книга "Комори", перекладена за оригінальним твором Славенки Дракуліч розповідає дещо про інші переживання й побоювання жіноцтва. Знову йтиметься про новітні воєнні конфлікти, укотре - про національно-етнічну ворожнечу. Тільки авторка запропонує набути голосу, висловитися й бути почутими тим, кого раніше намагалися увагою оминати. Жінка підкорена, жінка-жертва... Цю книгу можна (і гадаю, що й слід!) вважати продовженням редакційної роботи щодо опрацювання жіночого травматичного досвіду. Одними з перших у цім аспекті вже стали: "Сонька" Іґнація Карповича, "Штайнгоф" Кароли Ганссон, "Жінка в Берліні" у перекладі Роксолани Свято й подібні тексти.
    Толерантний вимір громадського й суспільного існування трансформує в усталене те, що донедавна загрожувало й лякало. Після воєнних страхіть і катувань головна героїня роману, пані С., наново вчиться шанувати себе як особистість, шукає гармонію в собі й рівновагу в зовнішніх вимірах повсякдення.
  •  
    Жінки пережили це не тому, що це їх вибір, а тому, що у них не було вибору.
    Книгу не читала, а переживала – настільки сильно емоційно описано відчуття і переживання, що зникає відчуття реальності і здається, ніби це ти зараз читаєш сама про себе. Місцями ставало не по собі, подекуди від прочитаного ставало так погано, що потрібно було на деякий час відкласти книгу, щоб не зомліти. Розповідь про знущання, катування жінок, а особливо дівчаток, фактично12-14-річних дітей, взагалі читала примушуючи себе, бо фізично ставало погано, коли уявляла на їх місці своїх доньок. Це дійсно неможливо пережити. Розповідь молодої боснійської жінки, вчительки, яку гарного травневого ранку 1992 року сербські солдати разом з іншими жінками з усього села зігнали в автобуси і повезли у невідомому напрямку. Чоловіків розстріляли, село підпалили. Повезли, як з’ясувалося, у концтабір. Там жінки працювали на полі, деяких з них військові відібрали для «жіночої кімнати» - своєрідного солдатського борделю, де будь-хто з сербів будь-коли в будь-якому стані міг вибрати будь-яку дівчину і робити з нею будь-що – від ґвалтування, то тортур. І вони робили. І їм це було в задоволення. Цим звичайним у житті людям, які мали свої сім’ї, своїх дочок, таких же, як і ті діти та жінки, яких вони гвалтували, але самі для себе вони мали індульгенції – бо ті, над ким вони знущалися, були мусульманки. Вся вина селян була у тому, що у них була не та кров. Вони були боснійці, мусульмани. І їх країна Боснія мала нахабство заявити про незалежність і хотіла жити окремим життям від старшого брата (чи сестри?) Сербії. В книзі жодну жінку не названо на ім’я, стоїть тільки перша буква імені. Вони не мають імен. Всі жіночі жертви воєн не мають імен. Злочинці, в тому числі і військові злочинці, імена мають і їх знає цілий світ. А їх жертви безликі. А жертви-жінки іще й або гнані або їх приниження і біль замовчується, бо про таке, що вони пережили під час окупації або в концтаборах, - голод, знущання, приниження, тортури, ґвалтування, смерть - не прийнято говорити. Це ніби соромно. Це ніби їх вина, що вони таке пережили. Саме тому Славенка Дракуліч і написала цю книгу – бо жінки пережили це не тому, що це їх вибір, а тому, що у них не було вибору. Мовчати про таке – це покривати злочинців. Практично ніхто із військових злочинців, які знущалися над жінками в сербських концтаборах не поніс покарання, а ті небагато, хто понесли – то отримали покарання явно неспівставне злочину. Головна героїня змогла вижити, не зламатись, прийняти свою вагітність від невідомого сербського військового, народити дитину, зачату невідомо від кого і під наругою, і передумати – не віддавати її на усиновлення, а залишити. У неї вистачило сміливості бути свідком у Міжнародному трибуналі в Гаазі. І вся її історія сили духу у цій книзі. Про це читати важко, але необхідно. Окремо хочу зазначити, що Славенка Дракуліч майстерно володіє художнім описом – книга написана настільки емоційно об’ємно, настільки детально передаються почуття, думки, використовується багата мова, що окреме задоволення читати таку якісну літературу.
Купити - Ніби мене нема(є)
Ніби мене нема(є)
170 грн
Є в наявності
 
Інформація про автора
Славенка Дракуліч
Славенка Дракуліч

Славенка Дракуліч (Slavenka Drakulić, нар. 1949) — знана хорватська авторка, її есеї та книжки перекладено багатьма мовами. Статті Славенки Дракуліч публікували The New Republic, The New York Times Magazine та The New York Review of Books. Вона є позаштатною редакторкою та авторкою у виданні The Nation (США), час від часу дописує у Süddeutsche Zeitung (Німеччина), Internazionale (Італія...

Детальніше

Рецензії Ніби мене нема(є)

5/5
  • 5
  • 4
  • 3
  • 2
  • 1
  •  
    Жіночий вимір пекла бойових дій 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Наразі для реалій українського суспільства актуальним є перспективи непростих трансформацій у військовій галузі, зокрема, всього, що так чи інакше зачіпає аспекти перебування жінок-повойовниць пліч-о-пліч із вояками-чоловіками.
    Нова книга "Комори", перекладена за оригінальним твором Славенки Дракуліч розповідає дещо про інші переживання й побоювання жіноцтва. Знову йтиметься про новітні воєнні конфлікти, укотре - про національно-етнічну ворожнечу. Тільки авторка запропонує набути голосу, висловитися й бути почутими тим, кого раніше намагалися увагою оминати. Жінка підкорена, жінка-жертва... Цю книгу можна (і гадаю, що й слід!) вважати продовженням редакційної роботи щодо опрацювання жіночого травматичного досвіду. Одними з перших у цім аспекті вже стали: "Сонька" Іґнація Карповича, "Штайнгоф" Кароли Ганссон, "Жінка в Берліні" у перекладі Роксолани Свято й подібні тексти.
    Толерантний вимір громадського й суспільного існування трансформує в усталене те, що донедавна загрожувало й лякало. Після воєнних страхіть і катувань головна героїня роману, пані С., наново вчиться шанувати себе як особистість, шукає гармонію в собі й рівновагу в зовнішніх вимірах повсякдення.
  •  
    Жінки пережили це не тому, що це їх вибір, а тому, що у них не було вибору.
    Книгу не читала, а переживала – настільки сильно емоційно описано відчуття і переживання, що зникає відчуття реальності і здається, ніби це ти зараз читаєш сама про себе. Місцями ставало не по собі, подекуди від прочитаного ставало так погано, що потрібно було на деякий час відкласти книгу, щоб не зомліти. Розповідь про знущання, катування жінок, а особливо дівчаток, фактично12-14-річних дітей, взагалі читала примушуючи себе, бо фізично ставало погано, коли уявляла на їх місці своїх доньок. Це дійсно неможливо пережити. Розповідь молодої боснійської жінки, вчительки, яку гарного травневого ранку 1992 року сербські солдати разом з іншими жінками з усього села зігнали в автобуси і повезли у невідомому напрямку. Чоловіків розстріляли, село підпалили. Повезли, як з’ясувалося, у концтабір. Там жінки працювали на полі, деяких з них військові відібрали для «жіночої кімнати» - своєрідного солдатського борделю, де будь-хто з сербів будь-коли в будь-якому стані міг вибрати будь-яку дівчину і робити з нею будь-що – від ґвалтування, то тортур. І вони робили. І їм це було в задоволення. Цим звичайним у житті людям, які мали свої сім’ї, своїх дочок, таких же, як і ті діти та жінки, яких вони гвалтували, але самі для себе вони мали індульгенції – бо ті, над ким вони знущалися, були мусульманки. Вся вина селян була у тому, що у них була не та кров. Вони були боснійці, мусульмани. І їх країна Боснія мала нахабство заявити про незалежність і хотіла жити окремим життям від старшого брата (чи сестри?) Сербії. В книзі жодну жінку не названо на ім’я, стоїть тільки перша буква імені. Вони не мають імен. Всі жіночі жертви воєн не мають імен. Злочинці, в тому числі і військові злочинці, імена мають і їх знає цілий світ. А їх жертви безликі. А жертви-жінки іще й або гнані або їх приниження і біль замовчується, бо про таке, що вони пережили під час окупації або в концтаборах, - голод, знущання, приниження, тортури, ґвалтування, смерть - не прийнято говорити. Це ніби соромно. Це ніби їх вина, що вони таке пережили. Саме тому Славенка Дракуліч і написала цю книгу – бо жінки пережили це не тому, що це їх вибір, а тому, що у них не було вибору. Мовчати про таке – це покривати злочинців. Практично ніхто із військових злочинців, які знущалися над жінками в сербських концтаборах не поніс покарання, а ті небагато, хто понесли – то отримали покарання явно неспівставне злочину. Головна героїня змогла вижити, не зламатись, прийняти свою вагітність від невідомого сербського військового, народити дитину, зачату невідомо від кого і під наругою, і передумати – не віддавати її на усиновлення, а залишити. У неї вистачило сміливості бути свідком у Міжнародному трибуналі в Гаазі. І вся її історія сили духу у цій книзі. Про це читати важко, але необхідно. Окремо хочу зазначити, що Славенка Дракуліч майстерно володіє художнім описом – книга написана настільки емоційно об’ємно, настільки детально передаються почуття, думки, використовується багата мова, що окреме задоволення читати таку якісну літературу.
  •  
    Про жінок у бурі війни...
    «...Здається, що ми зумисно осліпли, гадаючи, захистимось від жахів війни, якщо не будемо їх бачити. Якщо не будемо на них дивитися.»

    Славенка Дракуліч написала неймовірну річ, де кожна сторінка, переповнена дрібницями і деталями, які розкривають глибину подій і емоцій. Це перша художня книги цієї хорватки, і четверта по рахунку, яку я прочитала. Всі вони різні, але вони настільки сильні і відверті. Мене душили союзи, я тремтіла і мені було моторошно, бо ті, хто робили таке з жінками у тому таборі були чиїмись дітьми, братами, чоловіками. То ж звідки взялась така ненависть, зневага відраза і неприязнь до дівчинки, жінки, мами, бабусі.
    Життя молодої жінки, яка працює вчителькою у боснійському селі зміниться в той день, коли двері її дому відкриє нога сербського солдати. Вона піде під прицілами автоматів разом з іншими у концентраційний табір, де переживе біль, наругу, відразу до себе і світу, приниження, зневіру. Вона разом з іншими буде чути постріли, які вбиватимуть чоловік, вона буде бачити як сербські солдати спалюють тіла своїх жертв, вона буде свідком збезчещення багатьох жінок, вона переживе «жіночу кімнату»...
    Те як ніжно виглядає ця книжка і те, яку жорстокість і приниження вона описує - страшний контраст. Не вперше читаю про жінок у концтаборі, але вперше так гостро до дрібниць про наруги над жінкою. На цих сторінках немає імен, є лише ініціали і це з ще більшою силою поглиблює сприйняття.
    Ця книга не може подобатись чи не подобатись, її просто треба прийняти, бо це правда. Це історія реальних звірств, які чинили абсолютно реальні люди зовсім недавно. Це розповідь про ненависть і приниження, де жінка - іграшка, валюта, непотріб, річ, на яку можна вимістити злість, понівечити, скалічити, вбити і не нести за це відповідальність.
    Звичайно, ця книга не легка у читанні, вона важка у сприйнятті, але вона дарує дуже сильні емоції, і не завжди лише погані. Особливо коли поруч зі звірствами і гидкими вчинками описується людяність, небайдужість, співчуття і вміння пробачити. Я була вражена кінцівкою, бо протягом всіє книги готувалась до іншого, але саме таке закінчення подарувало умиротворення і спокій. Адже щоб не робили інші люди, наші вчинки - це наш вибір, наша відповідальність і наше майбутнє.
    Книга дуже сильна!
 
Характеристики Ніби мене нема(є)
Автор
Славенка Дракуліч
Видавництво
Комора
Мова
Українська
Рік видання
2020
Перекладач
Ірина Маркова
Кількість сторінок
224
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
135x205 мм
Палітурка
Тверда
Папір
Офсетний
Тираж
1000
ISBN
978-617-7286-65-2
Вага
250 гр.
Тип
Паперова
Література країн світу
Література інших країн Європи
Література за періодами
Сучасна література
 

Про автора Ніби мене нема(є)