Коли читала книгу, було трохи жахливо. Якщо, ще років 30-40 тому, навіть 20 , це б здавалося чимось нереальним, то з сьогоднішнім прогресом це дуже реальна перспектива.... Вирощувати клонів і забирати їх органи для себе , така історія жахає .... Особливо жахає, що діти ростуть і сприймають це як норму. Їх місія бути донорами. Спочатку мені здалося, що я щось таке бачила, але виявилося, що фільму по книзі я не бачила, але бачила інший про клонів на острові, і там їм вдалося втікти ...

За мінімальних витрат на бутафорію зроблено талановитий текст. Сірість і старість глибинки, латаний асфальт респектабельного узбережжя, старі моделі автомобілів, телевізорів та іншого побутового мотлоху, пуританський, бідненький або зовсім вже убогий секонд-хендівський одяг героїв, брудні ферми – хіба це не дивує, на що це схоже? Вся сірість чи майже вся спорудили ту атмосферу, якої, як на мене, і домагався автор. Із гівна зробити кулю. Насправді зробити із сірості красу почуттів та переживань. І не тому що банальний задум. А тому, що так краще працює думка людини. Про головних героїв скажу так. Вони трохи пригальмовані своєю долею улюбленці. Розумні по-своєму, сильні по-різному, не більше. Книгу читав після чудової заворожуючої екранізації. Вона ще краще розповідає цю милу фантастичну трагедію. Про сутність людини з фатальним кінцем. Внутрішнє натхнення навіть за таких умов, за короткого жииття сяє внутрішнім натхненням. Але перегляд пробудив інтерес до книги. Спочатку варто прочитати книгу чи подивитися фільм - вибір кожного буде свій. Але книга українською звучить по-особливому щемко. Вона запам'яталася назавжди. Зачепило. Мені здається, що британська літератру завжди випереджала щемкістю. Як їхній кінопродукт ББС весь Голлівуд)) І б'є американців саме мелодрамами. Але це просто до слова. Головний посил книги, як мені здається, в останній і найбільш щемливій сцені, коли Кеті Ш. теж ступає в чергу, в якій клонів нічого хорошого не чекає, коли прощається з горизонтом, через який, як їй мріється, до неї йде її любий Том. Вона говорить дуже правильно, точно окреслюючи картину людського життя. Але це перекручені слова з екранізації: «Я отримала повідомлення. Моя перша пожертва буде через місяць… я мрію, що та пляма, в якій зникло моє дитинство, розмиється… я кажу собі, що так і буде. Я чекала на це дуже довго. Поки що велика постать не з'явилася на горизонті і не перетинала поле. Вона ставала все більшою і більшою, і я побачила, що це був Томі. Він плавав. І, може, кликав мене. Я не дозволяла фантазіям виходити за межі. Я не могла. Я нагадую собі, що мені пощастило так, як ніколи нікому не щастило. Але я не впевнена, чи наше життя відрізняється від тих, кого ми рятуємо. Ми всі вмираємо. Ніхто з нас насправді не сприймає життя і не відчуває його весь час». Крапка. А книга Кадзуо Ісігуро закінчується зовсім іншими словами. Приблизно тими, з яких почав цю рецензію. Такий збіг змушує подумати, що може ми - читачі - теж не люди, а клони, які тягнуть своє заздалегідь розписане і коротке існування, і зовсім не відрізняємося від інших людей, чи то багатих, чи вбогих, від вмираючих з голоду, з петлею на шиї чи через передоз, від щасливих і багатих чи, навпаки, зовсім самотніх. Може всі люди лише маленькі непомітні герої, які мають витримати цей розклад між народженням, яке ніхто з нас не пам'ятає, і смертю, про яку теж мало що можемо сказати. Все інше це сміття, з якого, за мінімальних сценічних витрат, іноді вдається зробити талановитий сюжет. Але найчастіше ми вмираємо, як гній для інших. А навколо одне й те саме: сміття, сірість і глибинки, або латаний асфальт респектабельного узбережжя невідомого нам світу. Миру-ферми, на якій ніби вирощують людей, як у справжніх книжкових утопіях, для заклання і без подарунків. Ця книга як найкраща мізансцена життя людини… 10 із 10, а не 5 з 5))

Після прочитання книги склалося якесь подвійне враження. З одного боку виникає почуття жалю і навіть жалості до головних героїв, з іншого боку ніяк не можу зрозуміти чому така байдужість до своєї долі, чому головні герої не спробували боротися з такою безвихіддю. Ну гаразд у дитячому віці, коли позначався вплив опікунів, але у дорослому віці була можливість щось змінити у своїй долі. Чому так покірно вони йшли на ці «виїмки»? Якщо чесно, то я думала, що після зустрічі зі своїми колишніми опікунами головні герої спробують змінити свою долю, адже і можливість була, і здоров'я ще дозволяло, але... Не зрозуміла задуму автора. Начебто б показує, що в цих клонів є і душа, розум, і почуття різні, і в той же час зовсім немає почуття самозбереження і бажання жити і боротися.