Сама книга- прекрасний зразок друку! Гарна обкладинка, приємна всередині, немає помилок. До останніх сторінок не розуміла - що там в біса коїться?! На що перетворюється людина? Чому тому центру на все байдуже? Чому друзі не цікавляться? Чому, врешті, дружина просто бездіяльно спостерігає за всіма цими перетвореннями?! Тільки дочитавши і перетравлюючи опісля- стало зрозуміліше. Якщо сприймати все буквально- то це фантастичний роман з перетворенням на амфібію. А якщо сприймати, як алегорію, то розкривається тема горя від втрати коханої людини, переживання, неприйняття та врешті прийняття. Читала думки, що повернення Лії насправді не відбулося, вона загинула і нам подали це, як несприйняття цієї події її дружиною та намагання самій собі створити ілюзію минулого життя. Ніби все це відбулося в її уяві. Може тому все так алогічно складалось. Можливо Юна швидше пережила втрату сестри і вирішила допомогти Мірі відпустити цей тягар. А може в Мірі взагалі розвинулася деменція, як у матері, тому вона не впізнає у Лії свою дружину і вирішує, що краще її відпустити до води, яка їй завжди подобалася понад усе. Коротше кажучи… дуже багато питань, суцільна алегорія.

дуже цікаво описана втрата та стан тривоги, це так буденно особливо для всіх хто переживає війну

Роман про втрату, очікування і дивну форму надії. Поки одна жінка зникає разом із підводною експедицією, інша залишається на поверхні - сам на сам із тишею, спогадами й повільним розпадом звичного світу. Море тут не лише простір дії, а метафора відстані між людьми, яку не завжди можна подолати словами. Армфілд пише стримано й проникливо, змішуючи інтимну історію кохання з тихим космічним жахом глибин. Це книжка не про відповіді, а про прийняття того, що не все можна повернути з дна.