Це моє перше знайомство не тільки з автором, а й взагалі з творчістю литовських письменників. Досвід вийшов незвичний, але пізнавальний. Тема важка — повоєнні роки, діти-біженці, голод, смерті… Поглянула на ті події очима переможених. Так і не визначилася до якого жанру віднести книгу. Розповідь складається з невеличких замальовок. Ось з Гейнцем та Альбертом нишком перетинаю кордон у Литву, щоб роздобути харчів. Ось з Евою втікаю від радянських солдат через завірюху, міцно притискаючи до грудей картопляне лушпиння, щоб хоч чимось нагодувати діточок. Ось з маленькою Ренате тремтячими губами повторюю раз за разом фразу: «Мене звуть Маріте». І хоча ці замальовки більшою частиною про дітей з двох родин, але зібрати докупи історію було важко, бо під кінець втрачаєш розуміння хто, куди потрапив і що з ними трапилося. Більш-менш ясна доля Ренате, про інших дітей нічого не відомо. Читати було важко не тільки через сумні історії, а й через структуру тексту. Не завжди діалоги оформленні звичним способом. У абзаці йде розповідь від автора, а потім тут же одразу слова когось з дітей. І це ніяк не відокремлено. Сидиш і складаєш пазл докупи, відволікаючись від загальної історії. Навіть не знаю, то так спеціально зроблено, чи просто не адаптували текст для українських читачів. Сподобалося те, що автор не показав литовців тільки хорошими, а радянських солдат поганцями. Тут серед усіх зустрічалися добрі й злі люди. Ця книга розповідає історії «вовчих дітей» — німецьких дітей-біженців у Литві. Роман заснований на реальних фактах. Чи порадила б читати? Так, бо історію треба знати і пам’ятати навіть такі чорні події.

Альвидас Шляпикас автор особо драматичной и грустной книги "Моє ім'я Маріте" о судьбе множества очень несчастных детей которые родились и выросли в чрезвычайно жестокие времена. Девочка, которая является главной героиней и воплощением этого тяжелого произведения получила новое имя, но оно не изменило ее внутреннее состояние. Немецкая семья в которой растут пятеро детей вынуждено существуют и выживают на небольшой территории и периодически сталкиваются с ужасным голодом, сильными морозами и необъятным чувством глубокого страха. Среди этого нескончаемого кошмара вынуждены существовать дети абсолютно разных возрастов которые очевидно совсем не понимают из-за чего у них больше нет возможности нормально питаться и находится в более безопасном месте. Роман безусловно тяжелый, но именно трагедии, страдания и боль ощутимая в сюжете заставляет задуматься о вещах которые когда-то происходили в действительности и приносили только большие разрушения. Обложка отлично сочетается с мрачным посылом находящимся в сюжете.

З романом ,,Моє ім'я -- Маріте" литовського письменника Альвідаса Шляпікаса я давно планувала познайомитися, однак саме завдяки одному із завдань забавки ,,Книжковий сюрприз" квітня від Yakaboo руки нарешті дійшли до книжки). Мій вибір зумовлювався тим, що, по-перше, люблю читати художню прозу, яка ґрунтується на реальних історичних подіях (тим самим розширюю свої горизонти обізнаності у всесвітній історії, головним чином, у царині так званих ,,білих плям"). По-друге, здійснюючи літературний вояж світом у рамках челенджу від видавництва ,,Фабула", прийшов час відвідати й Литву). ...Кажуть, війна -- одна з найжахливіших катастроф, причому антропогенного походження, яка може трапитися у житті ,,маленької" людини. Вона охоплює все більші території, перш за все, завдяки стаху, зневірі, байдужості та втрати людськості як такої як у озвірілих загарбників, так і невинних мирних жителів. Здавалося б, із її закінченням можна буде нарешті жити, не боячись завтрашнього дня, маючи над головою мирне небо. Але, якщо ,,освободітєлі", ті, які здобули таку жадану, омріяну, вимолену перемогу, -- далеко не благородні воїни... А справжні дикуни, котрі, упиваючись ,,побєдой", дають волю своїм інстинктам на кожному кроці, залишаючи після себе і руїну, і скалічені долі, і ріки крові... І не гребують навіть дітьми... ,,Моє ім'я -- Маріте" -- це фраза, яку завчали литовською напам'ять сотні дівчаток-німкень, аби їхня прийомна родина не загриміла на Сибір через переховування німецьких дітей у себе вдома. Саме ці слова рятують доньку східних пруссаків Ренате... Яку, як інших дітей, котрих згодом називали ,,вовчими дітьми", рідні матері свідомо відправили по ту сторону річки Німан, аби ті хоч там мали якийсь шанс не померти голодною смертю...