Саме це видання від Комубук дуже сподобалось, хочу придбати ще книги Вірджинії Вулф від них. З самого початку історія одразу занурює у Лондон 1922 року і ти нібито оператор, який тримає ракурс зверху і одним довгим кадром знімає абсолютно різних людей, ніяк (нібито) між собою не повʼязаних. Ця книга дуже глибока, вона відкриває найпотаємніші страхи та надії, відчай людей, які так чи інакше зустрілися на шляху Клариси Делловей. І це так неймовірно цікаво написано, деякі довгі речі перечитувала, але лише щоб зануритись у ту меланхолійну атмосферу, відчуття щастя, а потім відчаю, і так по колу за один день, дуже добре прописані і відчуваються по справжньому, коли читаєш.

Роман переносить нас до Лондона і сприймається як прогулянка містом після Першої світової війни. Історія (як і в «Уліссі» Джойса, яким Вулф свого часу була вражена, але й критикувала, але то вже інша історія) відбувається протягом одного звичайного дня, від ранку до вечора, кожну годину якого позначено гучним рефреном – дзвоном Біг-Бена. Протягом цього насиченого дня ми знайомимось з різними людьми, спостерігаємо за ними, спостерігаємо за світом з ними. Врешті події перетинаються та сходяться на вечірньому прийомі Клариси Делловей. Вірджинія Вулф відома своїм використанням прийому «потоку свідомості», проте це потік, який плавно переходить від свідомості одного персонажа до наступного. Ця передача естафети оповіді настільки ледь помітна, що я не можу згадати жодного переходу. Мені подобається стиль письма Вулф, але декого це може трохи дезорієнтувати; треба бути справді терплячими, щоб стежити за потоком думок у «Місіс Делловей».

В точку! В самісеньку точку все написано як воно є у кожного в житті. І не завжди озираються назад такі люди як місс Долловей, яким вже за п'ятдесят, вони пройшли певний проміжок часу, відчувають, що молодість, зрілість пройшли, а попереду старість. Потрібно завжди пам'ятати минуле, адже без минулого немає сьогодення. Це не роман в один день, як багато хто пише, ще сповідь жінки за все життя. Тільки Вірджинія Вулф може так глибоко відчути настрій героїні та передати його читачам, ти мовби пропускаєш кожний рядом через себе. Відчуваєш запах квітів, бурхливу річку, як просипається весна, але в той же час книга неймовірно сумна.... Жінка прожила життя, може не таке яскраве, але воно було.Було. Життя проходить. Я не відчуваю розчарування, що книгу купив та прочитав, але після смак якийсь дивний. Хоча я розумію, що авторка хотіла донести. Що потрібно життя не відкладати у довгу шухляду, щоб потім не боротися з усіма комплексами, депресією, нездійсненими мріями. Знов таки розчаровуєшся в людях, особливо в тих, які себе вважають інтелігенцією, особливо неприємно читати про ті звичаї тодішніх лондонців. Скількох людей було зламано, скільки доль не прожили свій вік. Книга підійде тим, хто любить міркувати, філософам. Тим людям, які шукають яскравий фінал вона не підійде. Раджу читати подібну літературу в якійсь кризовий стан свого життя...є над чим замислитися!